Розділ 105 . Луна в порожньому коридорі

Оля стояла на кухні. Була 00:03. У будинку панувала мертва тиша. Тільки холодильник час від часу видавав дивні, хлюпаючі звуки.

— Олю... Олюню... ходи сюди... — знову почулося з-під підлоги.

Це був голос її мами. Ідеальна інтонація, те саме ласкаве звертання. Але мама була за 200 кілометрів звідси.

Оля відчула, як холодна голка пронизала її хребет. Вона підійшла до дверей у підвал. Вони були зачинені на важкий засув. Вона приклала вухо до дерева.

— Олю, я тут... мені холодно... допоможи мені... — голос став плаксивим.

Тепер він звучав, як голос її молодшого брата. Але брат теж поїхав з батьками.

— Хто там? — вимовила Оля, і її голос здригнувся.

В ту ж мить звук знизу припинився. Настала тиша, яка була ще страшнішою за голос.

А потім... воно відгукнулося.

— Хто там? — прозвучало з-під дверей. І це був її власний голос. Один в один. Та сама інтонація, той самий переляк.

Оля відсахнулася від дверей. Вона побігла до своєї кімнати, зачинилася на замок і залізла під ковдру. Але двері в підвал самі собою відчинилися з гучним рипінням.

Вона почула кроки на сходах. Туп... туп... туп... Кроки були важкими, нерівними, наче істота мала три ноги.

Істота зупинилася перед дверима її кімнати. Оля бачила крізь шпарину знизу, як на підлогу лягла довга, покручена тінь.

— Олю... — прошепотіла Істота її власним голосом, але тепер він звучав так, наче його пропустили крізь м’ясорубку. Секрет полягав у тому, що Істота не мала голосових зв’язок. Вона просто пережовувала вкрадені звуки й випльовувала їх назовні.

З-під дверей почав просочуватися густий, сірий туман, який пахнув мокрою шерстю і старою кров’ю. У цьому тумані Оля побачила обличчя... обличчя людей, які колись жили в цьому будинку. Їхні роти були зашиті чорними нитками, але з них все одно виривалися звуки — крики, плач, благання. Всі ці звуки змішувалися в один жахливий хор, який керувався голосом Істоти.

— Відчини двері, Олю... я хочу забрати і твій голос теж... — проскреготіла Істота.

І Оля відчула, що її власні губи починають рухатися самі по собі. Вона хотіла закричати, але з її рота вилетіло лише тихе:

— Заходь...

Вона зрозуміла, що Істота вже почала керувати не тільки звуками, а й її тілом через її ж голос.

Оля відчула, як її власні зв’язки напружуються, наче невидимі пальці тягнуть їх зсередини горла. Істота за дверима почала шкрябати дерево кігтями, що звучали як тертя металу об зубну емаль.

— Олю... відчини... — просичав її власний голос із коридору.

Дівчина кинулася до полиці. Там, під шаром пилу, стояв старий касетний магнітофон. Вона тремтячими руками вставила касету. На ній був старий запис: її дитячий сміх, де вона ще маленькою розповідала віршик мамі.

Вона натиснула кнопку «ЗАПИС» і водночас «ВІДТВОРЕННЯ». Магнітофон видав гучний хрип.

— Я тут! Я в шафі! — крикнула Оля в мікрофон, а потім миттєво натиснула на паузу і ввімкнула запис свого дитячого сміху на повну гучність.

Істота за дверима замовкла. Вона почула звук — чистий, дзвінкий, сповнений життя. Для неї це було як запах свіжої крові для акули.

Тріськ! Двері в кімнату вилетіли з петель.

В туманному мареві Оля побачила Його. Істота була схожа на величезний порожній мішок із блідої шкіри, вкритий тисячами крихітних дірочок, з яких постійно виривався свист. У неї не було обличчя, лише величезна воронка замість рота, яка втягувала повітря.

Істота кинулася до шафи, звідки лунав магнітофонний сміх. Вона обхопила шафу своїми довгими безкістковими руками й почала буквально всмоктувати звук. Оля бачила, як магнітофон усередині шафи почав плавитися від напруги, але він продовжував крутити стрічку.

Це був шанс для Олі. Вона вискочила з-під ліжка і кинулася до виходу. Але на порозі вона зупинилася. Магнітофон зажував стрічку. Звук став спотвореним, уповільненим, жахливим.

Ха-ха-ха... хррр... а-а-а... — лунало з шафи.

Істота раптом здригнулася. Вона втягнула в себе не просто голос, а зациклену помилку. Електронний збій почав руйнувати її зсередини. Тисячі вкрадених голосів у її тілі почали кричати одночасно, але всі вони тепер звучали як радіоперешкоди.

Істота почала роздуватися, наче повітряна куля. Її шкіра натягнулася так сильно, що крізь неї стало видно обличчя тих, кого вона з’їла раніше.

— ТИ... НЕ... СПРАВЖНЯ... — вигукнула Оля.

Пролунав вибух. Але це був не звук пороху. Це був удар тиші. Такий потужний, що в Олі на мить потемніло в очах.

Коли вона прийшла до тями, у кімнаті було порожньо. Тільки на підлозі лежала розплавлена касета і купа сірого попелу, який колись був туманом.

Оля більше не боїться тиші. Навпаки, вона її любить. Але тепер у неї є дивна звичка: вона ніколи не говорить у порожніх кімнатах. І вона назавжди викинула свій мобільний телефон, бо одного разу, коли він був вимкнений, вона почула, як із динаміка хтось дуже тихо прошепотів:

— Олю... запиши мене ще раз...

Вона знає: Істота не загинула. Вона просто розпалася на мільйони маленьких цифрових перешкод. І тепер вона живе в кожному нашому дзвінку, у кожному голосовому повідомленні, чекаючи, коли ми забудемося і покличемо її самі.