Розділ 104 . Четвертий кут

Максим стояв у центрі вітальні. Була рівно 00:00. Місячне світло ледь пробивалося крізь брудне скло. Він вирішив перевірити стару легенду про «Гру в чотири кути».

Він підійшов до першого кутка. Торкнувся холодної стіни.

— Один, — прошепотів він.

Перейшов до другого. Стіни здавалися липкими.

— Два.

Третій куток зустрів його запахом цвілі. Максим відчув, як по спині пробіг холодок.

— Три.

Він зробив три кроки до останнього, четвертого кутка. Але його рука не торкнулася стіни. Його пальці занурилися в щось м’яке, холодне і вологе. Наче він встромив руку в розкладене м'ясо.

— Чотири... — видихнув він, і його голос здригнувся.

З темряви кутка на нього дивилися не очі. Це були два порожні отвори, з яких повільно витікала чорна рідина. Істота була високою, її шкіра звисала клаптями, як старі шпалери. Вона не мала нижньої щелепи, лише довгий, сірий язик, який звисав до самих грудей.

— Ти... покликав... мене... — просичав голос, який здався Максиму звуком лопати, що врізається в мерзлий ґрунт.

Максим хотів відскочити, але зрозумів, що його ноги прилипли до підлоги. Підлога під ним почала ставати м’якою, перетворюючись на багнюку. З цієї багнюки почали виринати сотні білих, кістлявих рук. Вони хапали його за щиколотки, за коліна, тягнучи вниз, у темну глибину під будинком.

— Ця квартира — не дім, — прошепотіла Істота, нахиляючись до самого вуха Максима. — Це кришка нашої спільної труни. Попередній господар не просто заклеїв вікна. Він намагався не випустити нас. А ти... ти відчинив двері.

Максим побачив, як з-під плінтусів, із розетку, із щілин у стелі почали виповзати інші. Мертві. Вони були синіми від холоду, з випнутими ребрами та зашитими очима. Вони не кричали. Вони просто повільно повзли до нього, видаючи звук, наче сухе листя шурхотить по мармуру.

— Нам тісно там, внизу, — сказав Четвертий, піднімаючи свою гнилу руку. — Нам потрібна твоя шкіра. Вона така тепла... така свіжа... Вона вистачить на нас усіх.

Максим відчув, як перший мрець торкнувся його руки холодними, задерев’янілими пальцями й почав повільно, міліметр за міліметром, відшаровувати його шкіру, наче тонку плівку з фрукта.

Максим заплющив очі, готуючись до найгіршого, але раптом відчув, що крижаний дотик зник. Замість нього на його плече лягла рука — тепла і знайома.

Він повільно розплющив очі. Чорна постать у кутку все ще стояла там, але вона наче застигла. А перед Максимом стояв його дідусь. Він виглядав так само, як на старому фото в альбомі: у своєму улюбленому в’язаному светрі, з добрими зморшками навколо очей. Тільки він був трохи прозорим, наче витканим із ранкового туману.

— Дідусю? — прошепотів Максим. Голос повернувся до нього.

— Не бійся, хлопче, — тихо сказав дідусь. Його голос звучав, як шелест сторінок у твоїй улюбленій бібліотеці. — Ці тіні — не вороги. Вони просто забуті. Коли люди перестають згадувати своїх близьких, ті перетворюються на холодні кутки. Вони тягнуться до тебе, бо хочуть знову відчути, що вони існують.

Максим подивився на високу істоту без щелепи. Тепер вона не здавалася такою страшною. Вона здавалася... самотньою.

— Що мені зробити? — запитав Максим.

— Їм не потрібна твоя шкіра, — усміхнувся дідусь. — Їм потрібне їхнє світло. У цій квартирі під підлогою схована стара скринька. Там лежать речі, які належали кожному з них: обручка, лист, стара іграшка, засушена квітка. Поверни ці речі світлу. Поклади їх на підвіконня, де світить місяць.

Максим опустився на коліна. Підлога більше не була багнюкою. Це було звичайне дерево. Він знайшов хистку дошку, підважив її і дістав важку залізну скриньку.

Максим відчинив скриньку. Вона була повна дрібничок. Він почав діставати їх одну за одною і класти на підвіконня, куди падав яскравий промінь повного місяця.

Як тільки срібне світло торкалося речі, одна з тіней у кімнаті починала змінюватися. Сіра шкіра ставала світлою, порожні очниці наповнювалися блиском, а запах вологої землі зникав, поступаючись місцем аромату свіжого хліба чи літнього дощу.

Четвертий кут теж змінився. Тепер там стояв високий чоловік у старому капелюсі. Він кивнув Максиму, підняв свою річ — старий кишеньковий годинник — і просто розчинився у повітрі, залишивши по собі легке сріблясте сяйво.

Дідусь підійшов до Максима останнім.

— Ти вчинив правильно, Максиме. Пам’ять — це те, що тримає нас у цьому світі навіть після того, як ми його покидаємо. Тепер ця квартира чиста. Тут більше не буде тіней. Тільки ти і твої сни.

Дідусь обійняв Максима, і хлопець відчув такий спокій, якого не відчував ніколи раніше. Коли він розплющив очі, була вже 07:00 ранку. Кімната була залита сонцем. На підвіконні лежали звичайні старі речі, які більше не лякали.

Максим не викинув ті речі. Він зробив із них маленьку експозицію на полиці. І знаєш що? Відтоді в його квартирі завжди було затишно. А іноді, коли він засинав, йому здавалося, що хтось невидимий поправляє йому ковдру і тихо шепоче: "Дякую".