Розділ 102 . Кімната 333

Максим стояв посеред коридору. Його серце калатало, як навіжене. Він подивився на годинник — 07:03. Вівторок.

— Мамо? — гукнув він.

З кухні почувся голос:

— Сніданок на столі, синку! Збирайся, а то запізнишся.

Це було нормально. Але Максим точно знав, що вже чув ці слова хвилину тому. Він підійшов до вхідних дверей. Вони були зачинені на всі замки. Він відчинив їх і... знову побачив перед собою власні кросівки біля порога.

— Це жарт? — Максим вибіг у двері ще раз. Швидше. І знову опинився всередині.

Він підбіг до вікна. Надворі було темно, хоча о сьомій ранку вже мало б світати. Скло було холодним і... м'яким на дотик, наче пластилін. Коли він спробував подивитися вниз, на вулицю, він побачив лише сірий, густий туман. І в цьому тумані повільно плавали тисячі маленьких, застиглих у часі... годинникових стрілок.

Максим кинувся на кухню. Мама сиділа за столом, але вона не рухалася. Її обличчя було застиглим у посмішці, а очі були... порожніми, наче намальованими чорною фарбою.

— Мамо! Що відбувається? — Максим схопив її за плече.

Шкіра мами була твердою, як камінь. Вона повільно повернула голову до нього, і її щелепа відвалилася з сухим хрускотом.

— Сніданок... на... столі... — проскреготіла вона.

З-під столу почали виповзати тіні. Вони не були плоскими. Вони були об'ємними, зробленими з чорного, в'язкого слизу. Ці тіні почали обережно обмацувати ноги Максима своїми довгими, тонкими пальцями.

— Ти пропустив свій час, Максиме, — прошепотіли тіні сотнями голосів. — Ти застряг у Кімнаті 333. Тут немає майбутнього. Тут є тільки Зараз. І ми дуже зголодніли за твоїм майбутнім.

Квартира почала стискатися. Стіни повільно рухалися назустріч одна одній. Стеля опускалася все нижче. Максим відчував, що йому стає тісно. Тіні підбиралися все ближче до його обличчя.

Він подивився на вхідні двері. Це був єдиний вихід. Він знову побіг до них. Відчинив. І знову опинився в коридорі. Тільки тепер там було ще темніше. І на підлозі, замість кросівок, лежали тисячі... людських нігтів, зістрижених у різні часи.

Максим стояв посеред коридору, який став настільки вузьким, що він міг торкнутися обох стін одночасно. Тіні вже не просто шепотіли — вони обплітали його щиколотки, наче в’язка смола.

— Згадай, Максиме... — прошипіла мама-статуя з кухні. Її порцелянове обличчя почало тріскатися, і з тріщин потекла густа чорна рідина. — Чому цей вівторок ніколи не закінчується? Що сталося о 07:00?

Максим заплющив очі. Він не хотів дивитися. Він пам’ятав лише сніданок і теплий запах яєчні. Але Тіні почали тиснути на його скроні. Перед очима попливли уривки образів, які він заштовхав у найтемніший куток своєї пам'яті.

Він згадав той самий вівторок. Тільки справжній.

Він згадав, як о 06:55 він розбив улюблену мамину вазу — стару сімейну реліквію. Він злякався і сховав осколки під килим у коридорі. А потім... потім він почув, як мама йде на кухню. Вона наступила на гострий край, що визирав із-під килима. Скрикнула. Впала.

Максим бачив це збоку, наче в кіно. Він стояв і дивився, як вона лежить нерухомо. Але замість того, щоб покликати на допомогу, він просто... закрився в кімнаті. Він так сильно хотів, щоб цього не ставалося, що його розум створив цю ілюзію — ідеальний ранок, який триває вічно.

— Я... я залишив її там, — прошепотів Максим. Сльози обпікали щоки. — Я злякався покарання більше, ніж її болю.

Як тільки він вимовив ці слова, Тіні відсахнулися. Стіни квартири почали здригатися, а шпалери полетіли шматками, оголюючи під собою не цеглу, а сиру, темну порожнечу.

Максим опустився на коліна. Він почав розгрібати підлогу руками, зриваючи ламінат. Там, під дошками, він знайшов ті самі осколки вази. Вони були закривавлені.

— Вибач мені, мамо, — закричав він у порожнечу. — Я готовий вийти. Нехай буде будь-що, тільки не цей вічний сніданок!

У ту ж мить Кімната 333 вибухнула мільйонами скляних дрізок. Максим відчув дикий біль у всьому тілі, наче його пропустили крізь м'ясорубку.

Він розплющив очі.

Він лежав на підлозі в коридорі. Був вівторок. Годинник на стіні показував 07:05.

Поруч лежала розбита ваза. Його мама сиділа на підлозі, тримаючись за порізану ногу, і злякано дивилася на нього.

— Максиме? Що з тобою? Ти так кричав... — вона простягнула до нього руку.

Максим кинувся до неї й обійняв так міцно, наче боявся, що вона знову перетвориться на камінь. Він плакав і просив вибачення, хоча для неї минуло всього кілька секунд.

Він вижив. Він вийшов із Кімнати 333.

Але тепер, кожного разу, коли годинник показує 07:00, Максим здригається. Бо в кутку його ока він все ще бачить ту саму Тінь. Вона стоїть там, тримаючи в руках маленьку чорну годинникову стрілку.

Тінь чекає. Бо вона знає: кожна нова брехня, яку Максим скаже собі чи іншим, — це ще одна цеглина для нової Кімнати 333. І наступного разу виходу може не бути