Розділ 100 . Відрізана пам'ять

Марта сиділа в кріслі, накрита білою накидкою. У великому дзеркалі вона бачила себе, але її відображення здавалося... старшим. Наче воно вже прожило те життя, яке Марта тільки збиралася почати.

Перукар наблизився. Його ножиці холодно блиснули.

Клац!

— Ой, — здригнулася Марта. — Мені здалося, чи в кімнаті стало темніше?

— Це просто зайве волосся, — прошепотів майстер. Його голос був схожий на хрускіт сухого листя. — Воно важке. Воно тримає ваші жалі. Я звільняю вас.

Клац!

Марта наморщила лоб. Хто подарував їй той золотий кулон на шиї? Вона пам'ятала метал на шкірі, але обличчя людини розмилося, перетворившись на сіру пляму.

Клац! Клац!

Тепер вона не могла згадати свій номер телефону. Потім — адресу. Потім — колір очей своєї мами.

Вона подивилася в дзеркало і побачила, що її відображення стає все яскравішим і детальнішим. Відображення в дзеркалі посміхалося, воно поправляло ідеальну зачіску, а Марта в кріслі ставала блідою, наче папір. Її шкіра ставала прозорою, а очі — порожніми.

— Досить! Зупиніться! — хотіла крикнути Марта, але вона забула, як вимовляти слова. Букви просто розсипалися в її мозку, як пісок.

Перукар нахилився до її вуха.

— Залишилося останнє пасмо, Марто. Пасмо, на якому тримається твоє ім'я. Якщо я його відріжу, ти станеш просто склом. А вона... — він вказав на дзеркало, — вона вийде звідси замість тебе. У неї буде твоє життя, твій дім, твоя родина. А ти будеш висіти тут, на стіні, і дивитися, як стрижуть інших.

Марта побачила, як її відображення в дзеркалі вже встає з крісла і простягає руку до виходу, хоча сама Марта все ще була прикута до місця.

Перукар завмер, занісши ножиці над останнім пасмом волосся біля самої скроні Марти. Там, у цих тонких волосках, пульсувало її ім’я.

— Я згодна, — прошепотіла Марта. Її голос був слабким, як шелест паперу. — Відріж його. Нехай вона забирає моє ім’я. Мою адресу. Моє обличчя. Але разом із ними вона забере і те, що я бачу щоночі у своїх кошмарах. Те, від чого я кричу уві сні.

Дзеркальна копія, яка вже майже виставила ногу з рами дзеркала, на мить завагалася. Її скляні очі блиснули жадібністю, але в глибині зіниць промайнула тінь сумніву.

— Твої страхи — це лише тіні, — прохрипів перукар. — Вона з ними впорається.

Клац!

Останнє пасмо впало на брудну підлогу. У ту ж мить Марта відчула, як її свідомість порожніє. Вона забула, хто вона. Вона стала прозорою, холодною і плоскою. Вона більше не сиділа в кріслі — вона втягнулася в сріблясту глибину дзеркала.

А Копія... Копія з легкістю вистрибнула на підлогу. Вона була ідеальною. Шкіра сяяла, зачіска була бездоганною. Вона кинула погляд на дзеркало, де тепер висіла бліда, майже невидима Марта, і зневажливо посміхнулася.

— Дякую за життя, — сказала Копія чужим, дзвінким голосом Марти. — Я розпоряджуся ним краще.

Вона розвернулася і вийшла з підвалу . 

Минуло всього кілька годин. Копія йшла вулицею, насолоджуючись сонячним світлом. Але раптом сонце почало здаватися їй занадто яскравим. Воно почало пекти, наче розпечене залізо.

Вона зайшла у свою (тепер уже свою) квартиру. Тиша приміщень почала тиснути на вуха. І тут Копія відчула це.

З темних кутів кімнати почали виповзати Вони. Страхи Марти, які вона роками ховала в собі: страх самотності, страх висоти, страх перед тими істотами, що живуть під ліжком. Оскільки Марта «віддала» їх разом із пам’яттю, вони стали для Копії абсолютно реальними.

Для дзеркальної істоти, яка ніколи не знала болю, ці страхи стали фізичними тортурами. Кожна тінь на стіні тепер намагалася схопити її за горло. Кожен звук здавався криком демона.

— Ні! Припиніть! Це моє життя! — кричала Копія, але її голос почав тріскатися, як скло.

Тим часом Марта, перебуваючи в дзеркалі, відчула дивне полегшення. Вона була порожньою, але вона була вільною. Вона бачила світ крізь скло перукарні. Вона бачила, як перукар підмітає підлогу, збираючи відрізані спогади в мішок.

Вночі Копія прибігла назад до перукарні. Вона була в жахливому стані: її ідеальна зачіска була розпатлана, а на обличчі з’явилися глибокі тріщини, крізь які сочилося чорне чорнило замість крові.

— Забери це назад! — кричала вона перукарю. — Я не хочу її пам’яті! Її світ повний монстрів! Вони їдять мене зсередини!

Перукар лише розвів руками.

— Угода є угода. Волосся не можна пришити назад. Ти тепер — Марта. А Марта — це і світло, і темрява. Ти хотіла тільки сонце, але отримала і ніч.

Копія глянула в дзеркало на справжню Марту. Марта в дзеркалі була спокійною. Вона посміхалася. Вона нарешті позбулася всього, що її мучило.

Кажуть, у тому підвалі все ще працює перукарня. Але тепер на стіні висить дивне дзеркало. Якщо в нього довго дивитися, можна побачити дівчину, яка виглядає абсолютно щасливою, хоча вона всього лише відображення.

А містом ходить інша дівчина. Вона завжди носить капюшон і ніколи не дивиться в очі перехожим. Вона постійно озирається і здригається від кожного шелесту. Вона має все: дім, гроші, ім’я... але вона живе в пеклі власних вкрадених кошмарів.

А перукар... він просто чекає на наступного клієнта, який захоче «звільнитися від минулого».