Розділ 99 . Виворіт повік

Артур боявся моргати. Його очі пекли, сльози котилися по щоках, а зіниці стали червоними від напруги. Він вставив у повіки сірники, як у мультфільмах, але дерево тріснуло під тиском невидимих пальців, що тиснули зовні.

— Тільки не заплющуй... — шепотів він собі, дивлячись у дзеркало.

На внутрішній стороні повік, яку він бачив лише на частку секунди під час кліпання, горіла яскраво-червона цифра: 00:00:03.

Він відчув, як м’язи очей зраджують його. Повіка смикнулася.

00:00:02.

У ту саму мить він побачив у дзеркалі, що його власні очі почали обертатися всередину черепа. Вони не просто закочувалися — вони виверталися, наче рукавички. Замість білків та зіниць почала з’являтися сира, пульсуюча плоть, вкрита чорними дрібними зубами.

Артур закричав, але звук застряг у горлі. Він відчув, як з того боку повік хтось обережно, кінчиком довгого нігтя, малює на його очному яблуку коло.

— Твій час вийшов, — пролунав голос прямо в його мозку. — Тепер моя черга дивитися.

Артур не витримав. Його очі заплющилися самі собою. Довго, на цілу секунду.

00:00:00.

Коли він розплющив їх, світ змінився. Він бачив свою кімнату, але вона була червоною і м'ясистою. Стіни дихали, а меблі були зроблені з кісток. Але найстрашніше було те, що він бачив самого себе збоку.

Він стояв перед дзеркалом, але його тіло більше не належало йому. Істота, що тепер жила в його плоті, повільно підняла руки до обличчя і... зашила повіки Артура грубою рибальською ліскою.

— Тепер ти будеш бачити тільки Виворіт, — сказав двійник його власним голосом. — А я піду подивлюся на сонце твоїми очима.

Артур залишився в абсолютній темряві свого власного тіла. Він чув, як його ноги йдуть до дверей, як його рука повертає замок. Він відчував, як «він» виходить на вулицю, вітається з сусідами, цілує маму...

А Артур міг тільки дивитися на виворіт своїх повік. І там, у вічній темряві, почали з’являтися нові цифри.

80:00:00:00... — час, який йому залишилося прожити всередині себе, поки «Той інший» користується його життям.

Перші кілька годин у темряві були найстрашнішими. Артур відчував, як «Він» (той, хто вкрав його очі) снідає, сміється з жартів колег і навіть цілує маму в щоку. Кожен рух відгукувався в Артурі нудотою. Він бачив лише внутрішню сторону своїх повік — червонуватий туман і чорну ліску, що стягувала шкіру.

Аж раптом він почув це.

Тук... тук-тук... тук.

Це не було звуком вух. Це була вібрація в крові. Артур зосередився. Ритм повторився. Це було схоже на азбуку Морзе, але передавалося через удари серця.

— Ти... тут? — спробував подумати Артур.

Тук-тук. «Так», — відгукнулося десь у глибині його підсвідомості.

Артур зрозумів: двійники захопили тіла, але вони не могли контролювати серцебиття — це був занадто глибокий, первісний механізм. Він почав «слухати» далі. Сотні, тисячі сердець по всьому місту почали битися в один унісон. Це був Хор Полонених.

— Нас багато, — прийшла думка від дівчини на ім’я Леся (Артур просто «знав» її ім’я через вібрацію). — Мій Двійник зараз у театрі. Твій — на роботі. Але вони не знають, що ми з’єднані.

— Як нам повернутися? — запитав Артур ритмом свого пульсу.

— Потрібно збити їхній ритм, — відповіла Леся. — Коли вони сплять, ми маємо змусити наші тіла здригнутися одночасно. Якщо мільйон сердець зупиниться на одну секунду, Виворіт не витримає напруги. Сітка розірветься.

Артур чекав. Його Двійник нарешті повернувся додому, ліг у ліжко і заплющив «свої» вкрадені очі. У темряві Вивороту Артур побачив, як чорна ліска почала світитися синім полум’ям.

— Зараз! — пролунав наказ у його крові.

Артур напружив усю свою волю. Він наказав своєму серцю: «Завмри».

По всьому світу мільйони людей зробили те саме.

На одну довгу, нескінченну секунду на планеті настала тиша. Птахи завмерли в польоті, годинники зупинилися. А потім...

ТРІСЬК!

Ліска на повіках Артура лопнула з таким звуком, ніби розірвали старе вітрило. Він відчув дикий біль, наче йому в очі засипали розпечений пісок.

Артур розплющив очі. Він лежав у своєму ліжку. Сонце тільки-но почало сходити. Він кинувся до дзеркала. Очі були на місці — справжні, втомлені, людські. Але на повіках залишилися крихітні, ледь помітні дірочки від ліски.

Він вийшов на балкон. На сусідніх балконах стояли люди. Вони всі мовчали. Вони всі дивилися на сонце так, ніби бачили його вперше. У кожного на повіках були ті самі крапки.

— Ми повернулися? — прошепотів Артур.

Але тут він помітив дещо дивне. Люди не просто дивилися на сонце. Вони не моргали. Минуло п'ять хвилин, десять... жодна людина на вулиці не кліпнула.

Артур спробував заплющити очі — і не зміг. Повіки стали твердими, як камінь. Вони більше не рухалися.

Він подивився у дзеркало і побачив, що за його спиною, у глибині кімнати, стоїть Його Двійник. Без очей. З порожніми очницями. Але він посміхався.

— Тепер ти ніколи не зможеш заплющити очі, Артуре, — сказав Двійник. — Ти будеш бачити цей світ вічно. А знаєш, як боляче дивитися на світ, коли не можеш моргнути навіть один раз? Твої очі висохнуть. Вони перетворяться на скло. І тоді я просто прийду і заберу їх назад... уже назавжди.

Артур дивився на сонце, і воно почало випалювати йому сітківку. Але він не міг закрити очі. Він був приречений бачити все. Навіть те, як Двійник повільно підходить до нього з гострою бритвою в руках...