Розділ 97 . Той, хто стукає з того боку скла

Першого разу Артем подумав, що це жарт друзів або залишки старого бруду. Він ретельно вимив вікно з обох сторін. Але вночі він почув дивний звук.

Цок... цок... цок...

Ніби хтось легенько стукає нігтем по склу.

​Артем підійшов до вікна. За склом була лише ніч і вогні міста далеко внизу. Але коли він увімкнув ліхтарик на телефоні, він завмер. На склі, прямо перед його обличчям, повільно проступав відбиток долоні. Скло запотівало з зовнішнього боку, хоча надворі було сухо.

​— Хто там? — крикнув Артем, хоча розумів, що на такій висоті нікого не може бути.

​Відповіддю був новий стук. Але тепер він пролунав не на одному вікні, а на всіх одразу. Кухня, спальня, вітальня — всюди по склу почали бити невидимі пальці.

​Артем кинувся до вхідних дверей, щоб вибігти в під'їзд, але замок не повертався. Він подивився у вічко дверей і побачив там своє власне обличчя. Тільки «той Артем» у коридорі посміхався занадто широко, а його очі були заклеєні чорним скотчем.

​— Відчини, Артеме, — прошепотіло з-за дверей. — Надворі дуже сильний вітер. Нам важко триматися за стіни.

​Артем відступив назад у кімнату. Стукіт у вікна став гучнішим. Тепер це був уже не легкий стук, а важкі удари плечима. Скло почало вкриватися дрібними тріщинами, схожими на павутину.

​Він зрозумів: квартира — це не фортеця. Це клітка. Ті, хто зовні, не хочуть зайти всередину. Вони хочуть, щоб він подивився на них.

​Артем заплющив очі, але почув, як скло у вітальні нарешті розбилося. Холодне нічне повітря увірвалося в кімнату, приносячи з собою запах старої пилюки та дощу. І чийсь шепіт прямо біля вуха:

— Ми просто хотіли запитати... чому ти не миєш вікна зсередини? Ми погано тебе бачимо

Артем замерз. Холодне повітря з розбитого вікна пронизувало до кісток, але він не наважувався розплющити очі. Він відчував чиюсь присутність — тиху, дихаючу прямо перед його обличчям.

​— Розплющ очі, Артеме. Дивись на нас, поки скло ще не повністю зникло, — прошепотів голос. Це був його власний голос, але тонший, вищий, ніби записаний на стару плівку.

​Артем повільно підняв повіки. Перед ним, на фоні нічного неба, висіли три постаті. Вони не мали крил, вони просто трималися пальцями за порожнечу там, де щойно було скло. Це були троє «Артемів»: один — зовсім маленький хлопчик років п'яти, другий — підліток із розбитою коліною, а третій — він сам, але у вчорашньому одязі.

​— Чого ви хочете? — видихнув Артем.

​Маленький хлопчик підняв руку. Його долоня була вся в тому самому бруді, що лишав відбитки на вікнах.

— Ми — твої помилки, Артеме. Ми — ті моменти, коли ти не озирався. Ти думав, що 12-й поверх захистить тебе від спогадів? Але висота лише робить падіння довшим.

​Підліток-Артем вказав на вхідні двері, де за вічком ховався «четвертий» Артем із заклеєними очима.

— Той, хто в коридорі — це твоє завтра. Він уже осліп, бо ти відмовляєшся бачити правду сьогодні.

​Раптом будинок здригнувся. Артем подивився на підлогу — по ламінату побігли тріщини, такі ж самі, як були на склі. Квартира почала повільно розсипатися, шматки бетону падали в нічну безодню, але не вниз, а кудись убік, у сірий туман.

​— Будинок — це ілюзія, — сказав Артем-підліток. — Ти не переїхав у нову квартиру. Ти зачинився у своїй пам'яті. І якщо ти не відчиниш двері тому, хто в коридорі, ти назавжди залишишся висіти на цій стіні разом із нами.

​Артем зрозумів. Він кинувся до вхідних дверей. Він більше не боявся того, хто там стояв. Він схопив ручку, і цього разу вона піддалася.

​Він рвонув двері на себе. «Артем» із заклеєними очима стояв нерухомо. Справжній Артем простягнув руку і повільно відклеїв чорний скотч з його очей.

​Коли останній шматочок скотчу відпав, Артем побачив у дзеркальних зіницях свого двійника... порожню кімнату. Свою стару дитячу кімнату, де він колись вперше злякався темряви.

​— Дякую, — сказав двійник. Його очі спалахнули яскравим світлом, і вся квартира на 12-му поверсі розлетілася на мільйон скляних осколків.

​Артем прокинувся на підлозі своєї порожньої вітальні. Сонце заливало кімнату. Вікна були цілі, чисті й прозорі. Жодних відбитків.

​Він підійшов до скла і подивився вниз. На асфальті біля під'їзду він побачив маленьку фігурку хлопчика. Той махав йому рукою. Артем посміхнувся і помахав у відповідь.

​Він нарешті зрозумів: тіні на вікнах — це не завжди загроза. Іноді це просто ми самі, намагаємося нагадати собі, що не можна тікати від того, ким ми були.