Розділ 96 . Останній кадр

​«Ви вже пройшли довгий шлях, мої хоробрі читачі. Ми бачили монстрів, ми тікали з дзеркал. Але ви ніколи не замислювалися, чому на старих фотографіях люди виглядають такими неживими? Вони не просто застигли. Вони застрягли. І ця історія про те, що буває, коли ти намагаєшся сфотографувати власну смерть».

Максим обожнював стару плівкову фотографію. У нього була колекція «зенітів», і він проводив години, проявляючи знімки в темній ванній кімнаті під червоним світлом. Для нього це була магія — бачити, як на білому папері з’являється зображення.

​Одного разу на блошиному ринку він знайшов дивну камеру. Вона була старою, важкою, обтягнутою потертою шкірою. На ній не було жодних маркувань, тільки один-єдиний напис на об’єктиві, вигравіруваний латинню: «MORTIS IMAGO» («Образ Смерті»).

​Продавець, старий сліпий чоловік, віддав її за копійки.

— Бери, хлопець, — прошамкав він. — Ця камера робить ідеальні знімки. Тільки пам'ятай: плівка в ній ніколи не закінчується. Вона просочена кров'ю тих, хто вже пішов.

​Максим лише посміхнувся. Він приніс камеру додому і вирішив зробити перший знімок. Він націлив об’єктив на себе в дзеркало. Клік!

​Він пішов у ванну, щоб проявити плівку. Червоне світло лампи створювало ілюзію, що все навколо залите кров’ю. Максим опустив папір у розчин. Поступово на ньому почали з’являтися контури його обличчя.

​Знімок був ідеальним. Чорно-білий, з глибокими тінями. Але коли Максим придивився, він помітив дивну річ. На фотографії він був не один.

​Позаду нього, у дзеркалі, стояла висока, тонка постать у сірому балахоні. У неї не було обличчя, тільки суцільна темрява під капюшоном. І ця постать тримала в руках... косу.

​— Просто дефект плівки, — прошепотів Максим.

Він повісив знімок сушитися і вийшов з ванної. Але коли він зайшов до своєї кімнати, він відчув холод. Справжній холод, від якого заклало вуха. Його погляд упав на дзеркало. Там, де він щойно фотографувався, стояла та сама постать із фотографії.

​Вона була матеріальною. У сірих тонах. У неї не було кольору, вона була як вирізка зі старої газети. Вона повільно підняла косу і вказала на Максима.

​— Твоя смерть застигла в кадрі, — пролунав голос, схожий на шурхіт сухого листя. — Тепер ти не можеш померти, поки я не зроблю твій ОСТАННІЙ КАДР. Але до того часу ти будеш бачити все в сірих тонах. Ти будеш чути лише тишу. І ти будеш благати про кінець.

Максим прокинувся наступного ранку від того, що сонце занадто яскраво било в очі. Але це було не золоте сонце. Воно було білим, як розпечений метал.

​Він глянув на свої руки — вони були сірими. Не брудними, а просто позбавленими пігменту, наче їх намалювали олівцем. Він кинувся до кухні, схопив яблуко. Воно було ідеально круглим, але сірим, як камінь. На смак воно нагадувало сухий попіл.

​— Ні, ні, ні... — шепотів Максим.

​Він вибіг на вулицю. Люди навколо ходили, сміялися, розмовляли. Але для Максима вони були схожі на привидів зі старого кіно. Червоні машини стали графітовими, зелені дерева — димчастими. Весь світ перетворився на одну велику чорно-білу фотографію.

​І найгірше — тиша. Звуки міста долітали до нього так, ніби він був під водою. Тільки один звук був чітким — сухе шурхотіння тканини за його спиною.

​Шурх... шурх...

​Постать у сірому балахоні йшла за ним. Вона не поспішала. Кожного разу, коли Максим озирався, Смерть ставала на крок ближче. Її коса виблискувала холодним сріблом.

​— Тобі подобається моя палітра? — прошелестів голос. — Тут немає болю, бо немає почуттів. Тут немає пристрасті, бо немає червоного. Тут лише Очікування.

​Максим схопив свою камеру Mortis Imago. Він зрозумів: камера — це не просто інструмент. Це клітка. Кожного разу, коли він натискав на кнопку, він віддавав частинку реального світу цьому пристрою.

​— Я поверну кольори! — закричав він. — Я сфотографую ТЕБЕ! Якщо ти потрапиш у кадр, ти станеш моїм полоненим!

​Він почав несамовито фотографувати постать у капюшоні. Клік! Клік! Клік! Він забіг у ванну, зачинився на всі замки й почав проявляти нові знімки. Він чекав побачити там Смерть, затиснуту в рамки кадру. Але коли зображення з’явилося... Максим ледь не вирвав собі волосся.

​На фотографіях була не Смерть. На кожному знімку був він сам, але в різні моменти свого майбутнього.

• ​На першому — він старий, зморшкуватий, з очима, повними сліз.
• ​На другому — він лежить у лікарняному ліжку, самотній.
• ​На третьому — його власна могила, заросла сірим бур’яном.

​Смерть стояла поруч із ним у ванній, її тінь накривала ванночки з проявником.

— Ти не можеш сфотографувати те, чого немає, Максимку. Я — це лише фінал твоєї плівки. Але я можу показати тобі, як виглядає справжній жах. Подивися на останній знімок, який ти щойно зробив.

​Максим тремтячими руками витяг останній аркуш паперу з розчину.

Там була зображена його квартира. Двері ванної відчинені. А всередині... порожнеча. Жодної людини. Тільки камера лежить на підлозі, розбита на друзки.

​— Де я? — вигукнув Максим. — Чому мене немає на фото?!

​— Бо ти вже не тут, — прошепотіла Смерть, кладучи свою кістляву руку йому на плече. — Ти став частиною мого Альманаху. Ти — сторінка номер сто. Тепер ти будеш вічно проявляти фотографії тих, хто ще живий, але вже бачить сни в сірих тонах.

​Максим подивився у дзеркало над раковиною. Його обличчя почало тріскатися, розпадаючись на дрібні чорні крапки, як на газетному папері. Він відчував, як його шкіра стає сухою і тонкою, мов фотопапір.

​Він спробував закричати, але замість крику з його рота вилетіла лише чорна фарба.

Максим стояв посеред ванної, занурений у червоне світло, яке більше не здавалося йому безпечним. Його руки були сірими, як попіл, а в роті запеклася чорна друкарська фарба. Він дивився на Смерть, і в його очах замість жаху з'явився дикий, лихоманковий блиск.