Розділ 95 . Три години до світанку

Уляна поставила скляну кулю на тумбочку біля ліжка. Куля була дивною: всередині не було нитки розжарювання, вона просто тьмяно світилася молочно-білим світлом, навіть коли не була ввімкнена в розетку.

​— Просто старе скло, — заспокоїла вона себе, загортаючись у ковдру.

​Вона заснула миттєво. Але серед ночі її щось виштовхнуло зі сну. Різко, наче удар струмом. Уляна схопилася на ліктьові й подивилася на електронний годинник.

03:13.

​У кімнаті було неприродно тихо. Вона спробувала прислухатися до дихання своєї молодшої сестри Софії, яка спала на сусідньому ліжку, але не почула нічого. Навіть власного серця вона не чула.

​Уляна простягнула руку до нічника, і її пальці торкнулися чогось липкого. Вона ввімкнула світло.

Вся скляна куля була вкрита відбитками пальців. Але це були не її відбитки. Вони були занадто довгими, тонкими, а шкіра на них, судячи з малюнка, була зморшкуватою, як у столітньої людини.

​— Софійко? — покликала вона сестру.

Софія не поворухнулася. Уляна підійшла до її ліжка і... ледь не закричала. Софія лежала з розплющеними очима. Вона дивилася в стелю, але не кліпала. Її грудна клітка не рухалася. Вона була схожа на воскову фігуру.

​Уляна кинулася до вікна, щоб покликати на допомогу, але за склом не було міста. Там була лише густа, чорна порожнеча, в якій не було ні зірок, ні ліхтарів.

​Вона обернулася до дзеркала на дверцятах шафи й побачила себе. Але її відображення... спало. У дзеркалі Уляна продовжувала лежати в ліжку, мирно дихаючи.

​Тоді Уляна подивилася на свої руки. Під нігтями була чорна земля, а на зап'ясті висів браслет, якого в неї ніколи не було. До браслета була прив’язана маленька етикетка з моргу з датою: «27 березня 2026 року. Невідомий №4».

​Сьогоднішнє число.

​Вона зрозуміла: о 03:13 її душа прокидається в мертвому домі, поки її тіло, кероване кимось іншим, бродить по нічному місту. І це тіло щойно повернулося звідкись, де не було живих.

​Раптом вхідні двері внизу скрипнули. Хтось повільно почав підніматися сходами. Кроки були важкими, клишавими. Хлюп... хлюп... Наче крокує хтось у мокрому одязі.

​Кроки зупинилися прямо перед її кімнатою. Уляна побачила, як дверна ручка повільно опускається вниз.

​— Уляно... — прошепотів голос з-за дверей. Це був голос її покійної бабусі, яка померла десять років тому. — Я забула свої зуби в твоєму склі. Відчини, мені холодно без усмішки.

Ручка дверей продовжувала повільно опускатися. Уляна заціпеніла. Вона хотіла закричати, але з її горла вилетів лише сухий хрип, наче її зв’язки перетворилися на старий папір.

​— Уляно... — знову прошелестів голос бабусі за дверима. — Чому ти не спиш? Тобі не належить бачити те, що відбувається в годину Колекціонера.

​Раптом нічник на тумбочці спалахнув яскравим, мертвотно-блакитним світлом. Куля почала вібрувати, і Уляна побачила, як усередині скла щось закрутилося, мов дим. Двері в кімнату раптом різко відчинилися, але за ними нікого не було. Тільки порожній темний коридор, з якого тягнуло холодом підвалу.

​Уляна відчула, що її ноги самі ведуть її назад до ліжка. Але вона не хотіла спати! Вона хотіла розбудити Софію. Вона кинулася до сестри, схопила її за плечі й почала трусити. Софія була важкою, мов мішок із піском. Її голова безсило мотнулася, і з рота вилетіла маленька скляна кулька — прозора, розміром з горошину.

​Кулька покотилася по підлозі й зупинилася під ліжком.

Уляна опустилася на коліна. Їй було страшно заглядати в темряву під ліжком, але цікавість і жах штовхали її вперед. Вона посвітила ліхтариком телефону.

​Там, у пилу, стояла ціла колекція. Десятки, сотні маленьких скляних баночок з-під ліків. У кожній із них було щось живе. В одній тремтів маленький вогник, в іншій — щось схоже на прозору медузу, що пульсувала в такт невидимому серцю.

​А в самому центрі стола велика банка, на якій було написано її ім’я: «УЛЯНА. ПОДИХ №14».

​Вона взяла банку в руки. Вона була теплою. Усередині не було нічого, крім легкого туману, який то стискався, то розширювався. Уляна зрозуміла: це і є її життя. Її подих. Колекціонер забрав його, поки вона спала, і закрив у скло.

​— Якщо я тут, то хто зараз у моєму тілі? — прошепотіла вона, і в ту ж мить почула звук кроків... але вже не з коридору.

​Звук долинав із дзеркала.

Її відображення в дзеркальній шафі повільно підвелося з ліжка. Воно не було схоже на Уляну. Його рухи були гострими, ламаними. Воно підійшло до скла з того боку і притиснуло долоні до поверхні.

​— Дякую за подих, — сказало Відображення. Його губи рухалися синхронно з губами Уляни, але звук йшов із дзеркала. — Сьогодні я піду до твоїх друзів. Я буду посміхатися їм твоїм ротом. Я буду обіймати їх твоїми руками. А ти... ти просто дивися зі своєї банки.

​Відображення раптом вдарило по склу зсередини. Дзеркало не розбилося, але на ньому з’явилася кривава пляма — та сама кров, яку Уляна бачила на своїх руках раніше.

​Уляна подивилася на банку у своїх руках. Туман усередині почав чорніти. Вона відчула, як їй стає важко дихати, наче хтось невидимий накинув їй на голову пластиковий пакет.

​— Поверни... — видихнула вона, падаючи на підлогу.

​— Ні, — посміхнулося Відображення. — Сьогодні твоя черга бути в колекції. А завтра... завтра я заберу подих Софії. Вона така солодка, коли спить і не знає, що її сестра — вже не сестра.

​Відображення розвернулося і вийшло з кімнати через дзеркало, зникаючи в темряві будинку. Уляна залишилася одна в тиші 03:13, стискаючи банку зі своїм власним життям, яке повільно згасало.

Уляна сиділа на підлозі, стискаючи банку з написом «УЛЯНА. ПОДИХ №14». Туман усередині ставав дедалі темнішим, майже чорним, як грозова хмара. Кожен вдих давався їй із болем, наче легені заповнювалися битим склом.

​— Якщо я розіб’ю її... я помру? — прошепотіла вона в порожнечу кімнати.

​З дзеркала почувся тихий, глузливий сміх. Відображення, яке вже стояло в коридорі, на мить зазирнуло назад. Його обличчя було перекошеним, очі — порожніми колодязями.