Розділ 94 . Друга тінь

Переїзд був виснажливим. Аліна кинула останню коробку на підлогу і важко зітхнула. Квартира була старою, з високими стелями та дивним запахом сушеної лаванди й вогкості.

​— Дивись, скільки тут дзеркал! — вигукнула Кіра, забігаючи у вітальню.

Справді, у кожній кімнаті, навіть у передпокої, на стінах висіли величезні дзеркала в масивних рамах. Але всі вони були щільно завішені старими, вицвілими простирадлами.

​— Мабуть, колишня власниця була дуже забобонною, — засміялася Аліна. — Ну що, знімаємо цей «декор»?

​Коли вони зірвали тканину з першого дзеркала, Аліна на мить відчула дивний холод, що виходив від скла. Скло було темним, ніби воно всмоктувало світло ламп, а не відбивало його.

​Вечеря минула спокійно, але вночі Аліна прокинулася від дивного відчуття. Їй здалося, що хтось стоїть у ногах ліжка. Вона різко сіла, але в кімнаті було порожньо. Тільки місячне світло падало на велике дзеркало навпроти.

​Аліна підійшла до нього, щоб поправити волосся. Вона підняла праву руку... і застигла.

Її відображення в дзеркалі теж підняло руку. Але не праву, а ліву. І зробило це з ледь помітною затримкою. Наче там, за склом, хтось дуже старанно намагався встигнути за її рухами, але трохи схибив.

​Аліна заплющила очі, потерла їх і знову подивилася. Тепер усе було нормально.

— Просто втома, — прошепотіла вона собі.

​Але наступного ранку почалися справжні дива. Кіра сиділа на кухні й пила чай. Коли Аліна зайшла, сестра підняла голову.

— Доброго ранку, — сказала Аліна.

— Доброго ранку, — відповіла Кіра. Але вона зробила це з тією ж самою інтонацією, тим самим тембром, точно копіюючи голос Аліни.

​Протягом дня Аліна помічала, що сестра постійно слідує за нею. Куди б Аліна не пішла, Кіра була поруч. Вона ставала так само, клала руки на стіл точно в тих самих позах.

​— Кіро, досить мене передражнювати, це вже не смішно, — роздратовано кинула Аліна.

Кіра не відповіла. Вона лише повільно повернула голову, і Аліна побачила, що зіниці сестри стали занадто великими, майже на все око.

— Це не смішно, — повторила Кіра. Ті ж слова. Той самий звук. Але її губи при цьому... не ворушилися.

​Голос пролунав ніби зсередини неї, або з самої стіни за її спиною.

​Аліна відступила назад, і її погляд упав на дзеркало в передпокої. Вона побачила там Кіру. Але Кіра в дзеркалі не дивилася на Аліну. Відображення Кіри дивилося на Аліну-відображення і повільно, з насолодою, витягувало з її дзеркальної кишені гребінець, якого в реальної Аліни в кишені не було.

​Аліна засунула руку в кишеню свого халата. Там було порожньо. Але в ту ж мить вона відчула гострий біль, ніби сотні невидимих голок встромилися в її шкіру. Вона витягла руку — на долоні були довгі подряпини, точно такі, як від гребінця.

​— Що ти таке? — проковтнула клубок Аліна, дивлячись на сестру.

​Кіра (чи те, що нею стало) підійшла ближче. Вона простягнула руку і торкнулася щоки Аліни. Пальці були холодними, як лід під дощем.

— Я — це ти, — прошепотіла Кіра. — Тільки краща. Я не втомлююся. Я не помиляюся. І мені більше не подобається жити в склі. Там занадто тісно.

​Вона широко посміхнулася, і Аліна побачила, що в роті сестри зуби стали гострими й прозорими, наче вони були зроблені з битого скла.

​— Тобі час зайти всередину, Аліно. Твоє місце звільнилося.

Аліна заперлася у ванній кімнаті — єдиному місці, де дзеркало було маленьким і тріснутим. Її руки тремтіли. Вона відчувала, як по щоці стікає щось холодне. Торкнулася — кров. Але рана була не на її обличчі, а на обличчі «тієї Кіри», що залишилася в коридорі. Біль був спільним, а тіло — ніби одне на двох.

​Під раковиною, серед старих ганчірок та пустих пляшок від мийних засобів, вона знайшла те, що шукала. Це був невеликий блокнот у шкіряній палітурці, поїдений пліснявою. На обкладинці вицвілим золотом було витіснено ім’я: «Марта Е.».

​Аліна відкрила першу сторінку. Почерк був дрібним і нерівним, ніби писала людина, чиї руки постійно тремтіли.

​«Воно прийшло в четвер. Спочатку воно вкрало мій сміх. Потім — колір моїх очей. Дзеркала не відбивають світло, вони його п’ють. Якщо ти зняла завісу — ти запросила гостя за стіл. Тепер ти маєш годувати його, інакше воно з’їсть тебе саму».

​Аліна перегорнула сторінку. Там був список, написаний червоним чорнилом, яке дивно блищало на світлі лампи.

​ПРАВИЛА ГОДУВАННЯ:

1. ​Ніколи не дивися в очі своєму відображенню довше трьох секунд. Воно бачить твій страх і використовує його як міст.
2. ​Кожної ночі залишай перед дзеркалом "жертву". Це має бути щось твоє: пасмо волосся, крапля крові або спогад. Якщо дзеркало залишиться голодним, воно забере твій голос.
3. ​Якщо воно почало говорити твоїм голосом — мовчи. Кожне твоє слово дає йому силу стати матеріальним.
4. ​Не розбивай скло. Кожен уламок — це нове око. Кожен уламок — це нова копія.

​Аліна почула тихий стукіт у двері ванної.

— Аліно... — голос був ідеальним. Її власним. — Чому ти ховаєшся? Я знайшла твій улюблений гребінець. Давай я тебе розчешу. Тобі сподобається... я буду робити це ніжно, не так, як ти зазвичай.

​Аліна затиснула рот долонею. Правило номер три: мовчи.

​Вона продовжувала читати щоденник. Остання сторінка була майже повністю залита чорнилом, крізь яке проступали лише кілька слів:

​«Воно вже виходить. Я бачу свою руку на шпалерах, хоча моя власна рука лежить на столі. Якщо ти бачиш ДРУГУ ТІНЬ — біжи. Але куди бігти від власного обличчя?»

​Раптом світло у ванні почало миготіти. Аліна глянула в маленьке дзеркало над раковиною. Вона не дивилася в очі, як вчив щоденник. Але вона побачила дещо інше.

Кіра стояла за її спиною. Не та Кіра, що була в коридорі. Це була дзеркальна копія, яка вже просочилася крізь стіну. Вона була пласкою, як папір, але поступово наповнювалася об’ємом, всмоктуючи тінь Аліни з підлоги.