Розділ 93 . Мовчи , сестро

Марта пам’ятала день, коли Юля повернулася. Це було три тижні тому. Автобус із табору зупинився біля їхнього будинку, і діти висипали на вулицю, галасуючи та обіймаючи батьків. Марта стояла на ґанку, чекаючи, коли з’явиться яскрава футболка Юлі.

​Вона вийшла останньою.

На ній було старе сіре худі, яке вона зазвичай ненавиділа. Капюшон був насунутий на обличчя. Вона не бігла, не махала рукою. Вона просто йшла, тягнучи за собою валізу, мов каторжник — ядро.

​— Юлю! — гукнула Марта і підбігла, щоб обійняти сестру.

Юля здригнулася від дотику. Марта відчула, що тіло сестри напружене, як струна, що ось-ось лусне. Юля не обійняла її у відповідь. Вона просто стояла, опустивши голову.

​— Привіт, Марто, — прошепотіла вона. Її голос був слабким, безбарвним, ніби з нього викачали все життя.

​Мама з татом, звісно, нічого не помітили. Вони були занадто зайняті розпитуваннями про табір, про вожатих, про дискотеки. Юля відповідала коротко: «Так», «Ні», «Нормально».

​Того вечора за вечерею Юля сиділа, втупившись у свою тарілку. Вона майже нічого не з’їла.

— Юлю, ти ж обожнюєш лазанью! — здивувалася мама.

Юля повільно підняла голову. Марта вперше за день побачила її очі. У них не було звичного вогника. Вони були тьмяними, порожніми, і... наляканими. Юля подивилася на Марту, і її губи ледь помітно ворухнулися, складаючись у слово «Не дивися».

​Марта завмерла. Що це означало? «Не дивися» на що?

​Після вечері Юля одразу пішла до своєї кімнати. Вона зачинила двері на замок — цього вона ніколи раніше не робила. Марта чула, як сестра довго возилася в кімнаті, щось пересувала. Потім настала тиша.

​Вночі Марта прокинулася від дивного звуку. Рип... рип... рип... Це був звук олівця по паперу. Звук долинав із кімнати Юлі. Марта підійшла до дверей сестри й прислухалася. Ритм був занадто швидким, занадто агресивним.

​Вона постукала. Тиша.

— Юлю, ти спиш? — прошепотіла Марта.

З-за дверей почувся шепіт. Це не був голос Юлі. Він був занадто дорослим, занадто глибоким.

— Вона спить. Ми всі спимо.

​Марта відсахнулася від дверей. Серце калатало так сильно, що здавалося, воно зараз проломить ребра. Вона побігла до своєї кімнати, залізла під ковдру і заплющила очі, намагаючись переконати себе, що це просто кошмар.

​Наступного ранку Юля вийшла до сніданку знову в тому ж сірому худі. Вона не дивилася ні на кого. Вона просто взяла шматок хліба і пішла назад до себе. Коли вона проходила повз Марту, з її кишені випав невеликий блокнот.

​Марта швидко підняла його, поки батьки не бачили. Це був Юлін блокнот для малювання. Вона розгорнула його на першій сторінці. Там був малюнок. Юля завжди малювала квіти, котів, людей. Але тут...

​Це було обличчя. Людське обличчя, але воно було замальоване червоним олівцем так густо, що очей і рота майже не було видно. Тільки червоні лінії, що перетиналися, утворюючи хаос. Під малюнком було написано, знову ж таки червоним: «МЕНІ НЕ МОЖНА ГОВОРИТИ».

​Марта закрила блокнот. Холодний піт проступив у неї на чолі. Вона зрозуміла: те, що сталося в таборі, не просто змінило Юлю. Воно забрало її голос. І тепер воно сидить у червоній кімнаті її сестри, чекаючи, поки Марта теж замовкне.

Наступного ранку сонце здавалося занадто яскравим, наче воно намагалося випалити ту темряву, що за ніч просочила стіни будинку. Марта прокинулася від різкого запаху... заліза. Так пахне кров або дуже старі іржаві ключі.

​Вона знайшла Юлю на кухні. Сестра сиділа за столом, стискаючи в руці склянку з водою. Марта завмерла на порозі. Юля була блідою — не просто світлошкірою, а мертвотно-білою, наче з її тіла викачали всю кров, залишивши лише порцелянову оболонку.

​Але найстрашнішим були її руки.

​Пальці Юлі, якими вона тримала склянку, були вкриті густими червоними плямами. Це не було схоже на фарбу чи чорнило від олівця. Плями здавалися частиною самої шкіри, вони пульсували під нігтями, розповзаючись угору до зап’ясть, наче дрібні капіляри, що вирішили вийти назовні.

​— Юлю, що це? — Марта кинулася до неї й хотіла взяти за руку, але сестра з дикою швидкістю відсмикнула долоні й сховала їх під стіл.

​— Це просто олівець, — прошепотіла Юля. Її голос тепер нагадував тріск сухого льоду. — Він не відмивається. Він... хоче малювати далі.

​— Дай мені подивитися! — Марта спробувала бути рішучою, але Юля підвелася. Її рухи стали дивними: вона не йшла, а ніби пересувалася короткими, ламаними поштовхами.

​Коли Юля проходила повз кухонний стіл, Марта помітила, що там, де торкалися пальці сестри, на скатертині залишалися вологі червоні відбитки. Вони не засихали. Вони повільно росли, розширюючись, як живі організми.

​Весь день Марта намагалася заговорити з мамою, але та була наче в трансі.

— Ой, Марто, не вигадуй. Юля просто захопилася малюванням. Це творчість, — повторювала мама, механічно нарізаючи овочі.

Марта глянула на ніж у маминих руках — він теж був вимазаний у чомусь червоному, хоча вона різала лише білу капусту.

​Жах підступив до горла. Марта зрозуміла: будинок починає «хворіти» разом із Юлею. Колір захоплював простір.

​Ввечері Марта знову почула рип... рип... рип... у сусідній кімнаті. Вона не витримала. Коли батьки заснули, Марта взяла запасний ключ від кімнати сестри, який вони колись ховали в старій вазі. Рука тремтіла, ключ ніяк не хотів входити в замкову щілину, ніби самі двері чинили опір.

​Нарешті — клік.

​Марта обережно прочинила двері. У кімнаті Юлі панувала темрява, розбавлена лише слабким світлом вуличного ліхтаря. Але стіни... вони більше не були світло-блакитними. Вони були завішані аркушами паперу. Сотнями аркушів. І всі вони були заштриховані червоним.

​Юля сиділа на підлозі в центрі кімнати. На ній не було того сірого худі. Її спина була оголена, і Марта ледь не впустила ліхтарик: на хребті сестри, прямо на шкірі, червоними лініями було вималювано те саме обличчя без очей. Воно ніби проростало крізь неї.