Розділ 92. Дев’ята сходинка

Старий маєток дядька Альфреда зустрів сестер-близнючок непривітно. Він височів над крутосхилом, мов обвуглений скелет велетня, вкритий шаром сірого плюща, що нагадував брудну павутину. Коли машина зупинилася, Вікторія відчула, як холодний подих вітру проковзнув під комір її пальта, хоча на вулиці стояв теплий вересень.

​— Тобі не здається, що він на нас дивиться? — прошепотіла Леся, стискаючи лямку свого рюкзака.

Вікторія подивилася на фасад. Вікна другого поверху справді нагадували порожні очниці.

— Це просто камінь і дерево, Лесю. Не вигадуй, — відказала Віка, хоча в самої серце калатало десь у горлі.

​Дядько Альфред чекав їх на порозі. Він був високим, худим і мав такі бліді очі, що здавалося, ніби він дивиться не на дівчат, а крізь них — у якусь темну порожнечу позаду.

— Заходьте, — прорипів він замість привітання. Його голос нагадував звук іржових петель. — Але запам’ятайте головне правило цього дому. Тут рівно сто вікон. Не намагайтеся знайти сто перше. І... сходи.

​Він вказав на масивні дубові сходи, що спіраллю здіймалися вгору до темних коридорів другого поверху.

— Ніколи. Чуєте мене? Ніколи не зупиняйтеся на дев’ятій сходинці. Проходьте її швидко, переступайте, але не давайте своїй тіні затриматися на ній бодай на секунду. Вона... порожня.

​Дівчата перезирнулися. Вікторія хотіла розсміятися, прийняти це за дивний жарт старого дивака, але вираз обличчя дядька змусив її здригнутися. У його очах застиг справжній, первісний жах.

​Перший вечір пройшов у напруженій тиші. Вечеряли мовчки під цокання старого підлогового годинника, який, здавалося, відраховував не хвилини, а чиїсь останні подихи. Коли прийшов час лягати спати, сестри піднялися нагору. Вікторія йшла першою. Один, два, три... вона мимоволі рахувала кожен крок. На восьмій сходинці вона завагалася. Дев’ята виглядала звичайною: трохи темніше дерево, глибока тріщина посередині. Вона зробила широкий крок, перестрибуючи її, і відчула дивний протяг знизу, ніби з-під дошки на неї дмухнуло крижаною вогкістю підземелля.

​Леся зробила так само, але на мить похитнулася.

— Віко, мені здалося, що хтось схопив мене за щиколотку, — прошепотіла вона, коли вони опинилися в безпеці на верхньому майданчику.

— Це просто протяг, Лесю. Сходи старі, під ними порожнеча, от повітря і гуляє, — заспокоїла її Вікторія, хоча сама бачила, як поділ сукні сестри на мить прилип до тієї самої «порожньої» сходинки.

​Вони заснули в одній кімнаті. Вночі Вікторія прокинулася від дивного звуку. Тук... тук... тук... Це не був годинник. Звук долинав із коридору. Хтось повільно піднімався сходами.

Один... два... три...

Вікторія затамувала подих. Вона подивилася на ліжко Лесі — воно було порожнім. Ковдра відкинута, подушка холодна.

Чотири... п'ять... шість...

Кроки були важкими, вологими, ніби хтось тягнув по підлозі мокре ганчір’я.

Сім... вісім...

​Настала тиша. Така глибока, що Віка чула власне серцебиття. Кроки зупинилися на дев’ятій сходинці.

Минула хвилина. Потім дві. Вікторія хотіла покликати сестру, але горло наче перехопило крижаною рукою. Раптом з-за дверей почувся тихий, ледь чутний шепіт. Це був голос Лесі, але в ньому не було емоцій, лише монотонне повторення:

— Дев’ять... дев’ять... дев’ять... дев’ять...

​Вікторія зірвалася з ліжка і підбігла до дверей. Вона різко відчинила їх. Коридор був залитий холодним місячним світлом, але там нікого не було. Тільки на дев’ятій сходинці, посеред темного дерева, чітко виднівся вологий відбиток босої дитячої ніжки.

​— Лесю? — гукнула вона в темряву.

Відповіді не було. Але коли Вікторія обернулася назад у кімнату, вона побачила сестру. Леся сиділа на своєму ліжку, рівно, мов натягнута струна. Її очі були широко розплющені, вони віддзеркалювали місяць, але в них не було зіниць.

— Вона мене порахувала, Віко, — прошепотіла Леся, і її губи розпливлися в посмішці, яка здалася Вікторії надто широкою для людського обличчя. — Тепер твоя черга.

Ранок не приніс полегшення. Сонце, що пробивалося крізь каламутне скло вікон, здавалося холодним і чужим. Вікторія прокинулася від того, що в кімнаті було занадто тихо. Вона обережно повернула голову: ліжко Лесі було ідеально застелене. Жодної складки, жодної зім’ятої подушки — ніби на ньому ніхто й не спав.

​Віка знайшла сестру у ванній кімнаті. Леся стояла перед великим дзеркалом у важкій срібній рамі. Вона не вмивалася і не чистила зуби. Вона просто... дивилася. Її обличчя було позбавлене будь-яких емоцій, а пальці повільно торкалися скляної поверхні, залишаючи довгі вологі сліди.

​— Лесю? Ти в порядку? — голос Віки здригнувся.

Сестра повільно, дуже повільно повернула голову. Її рухи були якимись механічними, наче у старої зламаної ляльки.

— Віко... Подивися. Воно таке глибоке. Там, усередині, теж є сходи. Тільки вони ведуть не вгору, а вниз.

​Вікторія підійшла ближче і зазирнула в дзеркало. У відображенні все було як завжди: кахлі, стара раковина, вони вдвох. Але коли Леся відвела руку від скла, її відображення... запізнилося. Віка чітко побачила, як дзеркальна рука Лесі затрималася на склі ще на мить, а пальці відображення на секунду перетворилися на довгі чорні кігті, перш ніж знову стати нормальними.

​Віка відтягнула сестру від дзеркала.

— Ходімо вниз. Дядько Альфред чекає на сніданок. Не дивися туди більше.

​Сніданок пройшов у гнітючій атмосфері. Дядько Альфред розрізав яєчню з такою жорстокістю, ніби це була чиясь плоть. Він раз у раз кидав швидкі, налякані погляди на Лесю. Коли дівчинка потягнулася за склянкою соку, дядько раптом випустив виделку. Вона з гуркотом упала на підлогу.

​— Твоя ліва рука, дитино... — прохрипів він, вказуючи на зап’ястя Лесі.

Вікторія подивилася туди й ледь не закричала. Шкіра на руці сестри стала напівпрозорою. Крізь неї було видно не сині вени, а темні, пульсуючі нитки, що нагадували коріння старого дерева. А в самому центрі зап'ястя почала проступати маленька цифра «9», ніби випалена під шкірою.