Розділ 91 . Радіо на частоті "Нікуди"

Сестри Яна та Соля знайшли на горищі старого дідусевого будинку приймач. Він був величезний, обтягнутий потертою шкірою, з мідними ручками, що приємно холодили пальці.

​— Давай зловимо якусь музику, — запропонувала Соля, молодша, крутячи коліщатко налаштувань.

​Крізь шипіння та статичний тріск проривалися уривки дивних звуків: дзвони, шелест крил і... чийсь плач. Раптом стрілка завмерла на позначці, де не було жодної цифри. Шипіння припинилося. Настала абсолютна, вакуумна тиша.

​— «Вісім... одинадцять... чотири...» — промовив з динаміка сухий, механічний голос. — «Об'єкт Соля зафіксовано. Починаю трансляцію її думок».

​Дівчата завмерли. З радіо почувся голос Солі, але вона мовчала! Голос розповідав про те, що вона відчуває зараз: страх, холод у животі й бажання втекти.

​— Вимкни це! — крикнула Яна, смикаючи шнур із розетки.

​Але радіо продовжувало працювати. Більше того, воно почало світитися зсередини тьмяним помаранчевим світлом, а стрілка сама поповзла далі по шкалі.

​— «Наступна частота — фізичний контакт», — проскрипів приймач.

​Кімната навколо дівчат почала змінюватися. Стіни стали напівпрозорими, ніби вони були зроблені з радіохвиль. Речі почали двоїтися і розпливатися. Яна спробувала схопити сестру за руку, але її пальці пройшли крізь плече Солі, як крізь дим.

​— Я не відчуваю підлоги! — закричала Соля. Її ноги почали перетворюватися на цифрові перешкоди, такі ж самі, як на екрані старого телевізора.

​З динаміка почувся низький сміх. Це не був голос людини. Це був звук тисячі комах, що б'ються об скло.

— «Ви тепер — лише сигнал. А сигнали можна ловити... і стирати».

​Яна помітила, що на задній панелі радіо є маленька кнопка з написом «Record» (Запис). Вона зрозуміла: якщо вона встигне записати власний голос поверх цього монстра, вони зможуть перебити його частоту.

Яна згадала, як мама завжди співала їм одну й ту саму пісню, коли за вікном гула гроза або коли їм снилися нічні жахи. Це був звук безпеки, тепла і дому. Вона наблизилася до приймача, хоча її власні руки вже тремтіли і ставали напівпрозорими, як перешкоди на екрані.

​— Тихіше, Солю, просто слухай мене, — прошепотіла Яна.

​Вона натиснула кнопку «Record» і почала співати. Спершу її голос був ледь чутним, тонким і переляканим, але з кожним словом він ставав міцнішим.

​«Спить сонечко, сплять і квіти... Вітер вщух, заснули діти...»

​Радіо почало люто тріщати. Механічний голос намагався перебити її, вигукуючи випадкові цифри та погрози: «Помилка! Сигнал втрачено! Вісім... дев'ятнадцять... нуль!»

​Але Яна не зупинялася. Вона заплющила очі, уявляючи їхню теплу кухню, запах какао і м'яку ковдру. Соля, відчувши цей ритм, теж почала підспівувати. Їхні голоси злилися в один чистий звук, який прорізав статичний шум, як гострий ніж.

​Помаранчеве світло всередині радіо спалахнуло востаннє і раптом стало ніжно-блакитним. Стіни кімнати здригнулися і знову стали твердими. Книги на полицях перестали двоїтися, а ноги Солі знову торкнулися дерев'яної підлоги.

​З динаміка почувся довгий, протяжний звук «пш-ш-ш-ш...», і стрілка приймача з силою відскочила на самий початок шкали — туди, де було вимкнено.

​Настала тиша. Справжня, затишна тиша вечірнього дому.

​— Ми повернулися? — Соля обережно торкнулася своєї руки. Вона була теплою і справжньою.

​Яна мовчки витягла шнур радіо з розетки. Вона взяла старий приймач і загорнула його в товсту вовняну ковдру, щоб більше жоден звук не зміг вирватися назовні.

​— Більше ніяких частот, — сказала вона. — Принаймні тих, які ми не створюємо самі.

​Але коли вони виходили з горища, Яна випадково зачепила ручку приймача. Крізь шари ковдри почувся ледь вловимий шепіт. Це вже не були цифри чи погрози. Це був голос Яни, що співав колискову.

​Радіо не просто транслювало їх. Воно вкрало частинку їхнього голосу. І десь там, у нескінченному просторі радіохвиль, їхня пісня тепер звучатиме вічно, заманюючи інших мандрівників у пастку частоти «Нікуди».