Розділ 90 . Лялька у стіні

У старому будинку на самому краї селища жили дві сестри — старша, Мар’яна, і молодша, Софійка. Будинок дістався їм від прабабусі, про яку в селі намагалися не згадувати. Старі люди казали, що вона знала мову птахів і вміла «заговорювати» тіні, щоб ті не ходили за господарями.

​Сестри були дуже різними. Мар’яна була серйозною і завжди намагалася все тримати під контролем, а Софійка обожнювала таємниці та старі речі. Саме Софійка першою почула це.

​Все почалося з тихого шкрябання у стіні між їхніми спальнями. Спочатку дівчата думали, що це миші. Але одного вечора, коли в будинку згасло світло, Софійка прошепотіла:

— Мар’яно, ти чуєш? Воно не просто шкрябає. Воно сміється.

​Мар’яна прислухалася. З глибини стіни долинав звук, схожий на те, як сухе листя треться об скло. Тихий, дрібний дівочий сміх.

— Це просто вітер у вентиляції, — відрізала старша сестра, хоча в самої по спині пробігли сироти.

​Наступного дня Софійка знайшла в кутку кімнати відклеєний край старих шпалер. За ними виявилася невелика ніша, замурована цеглою, але одна цеглина хиталася. Коли дівчинка витягла її, на підлогу випала лялька.

​Вона була дивною: зроблена з грубого полотна, замість очей — два чорні ґудзики, а волосся було сплетене зі справжніх людських кос. На шиї ляльки висіла маленька срібна каблучка на нитці.

— Яка гарна, — прошепотіла Софійка.

— Викинь її негайно! — крикнула Мар’яна, відчувши незрозумілий запах вогкості та старих квітів.

​Але Софійка не послухалася. Вона сховала ляльку під подушку.

​Тієї ночі Мар’яні наснився жах. Їй здавалося, що в кімнаті з’явилася третя дівчинка. Вона була одягнена так само як Софійка, мала таке ж волосся, але замість очей у неї були чорні бездонні дірки. Вона сиділа на краю ліжка і повільно розчісувала волосся Софійці, примовляючи:

«Було дві, стане три... Очі скляні, серце з трави...»

​Мар’яна прокинулася в холодному поту. Вона кинулася до ліжка сестри, але те було порожнім. Лише лялька лежала на подушці. І тепер вона виглядала інакше — один з її ґудзикових очей став синім, точнісінько як у Софійки.

​Мар’яна почала шукати сестру по всьому будинку. Вона звала її, але відгукувалося лише відлуння. Раптом вона помітила, що всі дзеркала в домі завішені чорною тканиною (вона сама це зробила вчора, бо боялася дивитися в них).

​Коли вона зірвала тканину з великого дзеркала у вітальні, вона побачила Софійку. Але сестра була всередині дзеркала. Вона стояла в темному коридорі, який був копією їхнього будинку, і відчайдушно била кулаками по склу. Ззаду до неї наближалася постать — та сама «третя сестра» з порожніми очима.

​Мар’яна зрозуміла: лялька була якорем. Стара прабабуся не заговорювала тіні, вона їх ув’язнювала. І тепер одна з тіней знайшла спосіб вийти, обмінявшись місцями з живою дівчинкою.

​Мар’яна схопила ляльку і ніж. Вона побігла до дзеркала.

— Віддай її! — закричала вона в порожнечу скла.

Тінь зупинилася і посміхнулася. Її голос пролунав прямо в голові Мар’яни:

— Тільки обмін. Око за око. Життя за життя. Хтось має залишитися в ляльці, хтось у дзеркалі, а хтось — піти у світ.

​Мар’яна подивилася на сестру, яка плакала за склом. Потім вона подивилася на ляльку. Вона згадала старе закляття, про яке читала в татових книгах — про те, що справжній захисник ніколи не кидає своїх.

​Вона міцно стиснула ляльку і прошепотіла:

— Бери мене. Але відпусти її.

​Наступного ранку Софійка прокинулася на підлозі перед дзеркалом. Голова боліла, а спогади були як туман.

— Мар’яно? — покликала вона.

Але відповіді не було. Будинок здавався порожнім.

​Софійка підійшла до стіни, де знайшла ляльку. Ніша була закрита, шпалери ідеально рівні. Але на столі лежала та сама лялька. Тепер у неї було два яскравих ґудзики — один синій, як очі Софійки, а інший карий, як очі Мар’яни.

​А вночі, коли Софійка лягла спати, вона знову почула сміх. Тільки тепер це був не один голос, а два. Один був холодним і чужим, а другий... другий був дуже схожий на голос її старшої сестри, яка намагалася попередити: «Не дивися під ліжко...»

Софійка сиділа на підлозі, стискаючи ляльку так міцно, що пальці побіліли. Вона знала: Мар’яна не могла просто піти. Кожна дошка в цьому будинку, кожна тінь у кутку тепер дихала присутністю старшої сестри.

​Софійка згадала про стару бібліотеку на другому поверсі, де тато зберігав свої найцінніші книги. Там, серед запаху старої шкіри та пилу, вона сподівалася знайти підказку.

​Коли вона відчинила важкі дубові двері, повітря в бібліотеці здалося густим, наче кисіль. Книги на полицях почали тремтіти. Софійка підійшла до центрального столу, де лежав великий «Магічний літопис». Вона відкрила його на сторінці, яку вони з Мар’яною читали востаннє, і побачила, що на чистих аркушах самі собою з’являються нові рядки.

​«Тінь не має серця, але вона має ім’я. Щоб повернути ту, що пішла в скло, треба знайти серце тіні, заховане там, де час зупинився».

​Софійка зрозуміла: йдеться про стару башту на горищі, де стояв величезний зламаний годинник. Вона схопила ліхтарик і ляльку (яка тепер здавалася неймовірно важкою) і почала підніматися крутими сходами.

​На горищі було холодно. Величезні шестерні годинника завмерли, вкриті павутинням. Раптом лялька в руках Софійки почала вириватися. Ґудзикові очі засвітилися тьмяним світлом.

— Відпусти... — прошепотіла лялька голосом Мар’яни, але звук йшов зсередини годинникового механізму.

​Софійка зазирнула всередину годинника. Там, за залізними маятниками, вона побачила те, що шукала. Це було не справжнє серце, а крижана фігурка дівчинки, яка повільно танула. Це була «третя сестра», яка хотіла стати справжньою.

​Раптом тіні в кімнаті почали видовжуватися. Вони відділилися від стін і оточили Софійку. Постать, що вкрала обличчя Мар’яни, вийшла з темряви.

— Ти запізнилася, маленька сестричко, — прошипіла вона. — Тепер я — Мар’яна. Я буду снідати з твоєю мамою, я буду ходити до твоєї школи. А вона... вона назавжди залишиться за склом.