Розділ 89. Стара карусель дитячих сліз

Батьки заснули в наметі, а Аліса та Уля вирішили прогулятися лісовою стежкою. Туман був густим, як кисіль. Зненацька вони вийшли на галявину, де стояв покинутий парк атракціонів. В центрі світилася, наче зроблена зі скла, Стара Карусель. Вона не мала коней — замість них були фігури дітей, що застигли в русі.

— Яка гарна! — зашепотіла Уля, заворожена яскравим білим світлом. — Там... там на каруселі сидить моя загублена лялька.

Аліса не встигла її зупинити. Уля ступила на платформу каруселі, і в цей момент світ навколо перетворився на нескінченний лабіринт дзеркал. Кожне дзеркало показувало не дівчат, а їхні страхи. В одному Аліса була старішою на 50 років, в іншому — Уля була зовсім прозорою.

З центру каруселі почав підніматися Пан Карусельник. Це була фігура, зроблена з битого скла та іржавих шестерень. Його обличчя постійно змінювалося — то воно було дитячим, то спотвореним від злості. Його очі були порожніми дірками, з яких сипався срібний пил.

— Ласкаво просимо до моєї колекції «найкращих моментів», — проскрипів він. Його голос звучав як скрегіт металу по металу. — Ваша сестра така тендітна... вона стане моєю найкращою лялькою. Вона ніколи не виросте, ніколи не відчує болю... бо вона ніколи не дихне знову.

Він почав розмахувати своїми руками-пінцетами. Дзеркальні коні навколо почали оживати. Вони не були тваринами — це були застиглі діти, які колись теж повірили в «найкращий момент». Уля почала ставати сірою. Карусель почала крутитися, висмоктуючи з дівчинки колір і тепло.

Аліса зробила надзусилля. Вона не стала боротися з дзеркалами. Вона почала несамовито штовхати ногами платформу каруселі в протилежний бік. Вона била в іржавий метал, створюючи страшний, хаотичний гуркіт. Вона кричала, тупала ногами і спеціально порушувала ідеальний, заспокійливий ритм каруселі.

— ПРИПИНІТЬ! ЦЕ НЕ ГАРМОНІЙНО! — верещав Пан Карусельник.

Його скляне тіло почало тріскатися від такого безладного ритму. Кожна «правильна» шестерня всередині інструмента лопнула з гучним дзвоном. Дзеркала почали вибухати одна за одною. Улю виштовхнуло з каруселі силою звукової хвилі.

Аліса схопила важкий металевий канделябр (він з'явився звідкись із дзеркальних тіней) і вдарила по самій рамі інструмента. Пролунав фінальний, жахливий звук розбитого скла, і Карусельник зник у хмарі срібного пилу.

Уля впала на траву біля лісу. Галявина була порожньою. Тільки стара іржава вісь від каруселі стирчала із землі, вкрита мхом. Ніякого світла, ніяких дзеркал. Тільки лісова тиша.

Батьки прокинулися від шуму.

— Дівчата, що ви тут робите? І що це за срібний пил на вашому одязі? — спитав тато, потираючи очі.

Аліса лише міцно притиснула до себе Улю.

— Ми просто... дивилися в минуле, тату. Більше не будемо.

Того вечора вони спалили срібний пил у вогні каміна. Уполум’ї було чути, як скло стогне і звивається, наче жива змія. Тепер дівчата знають: іноді те, що обіцяє тобі «вічну радість», насправді готує для тебе вічний полон.

Порада : Якщо ви бачите в покинутому парку карусель, яка світиться сама по собі — ніколи не сідайте на неї. Якщо вона просить вас «застигнути в моменті» — шуміть і рухайтеся. Справжня радість — це рух, а не вічне відображення.