Розділ 88 . Безодня перекреслених доль

Все почалося на околиці Карпат, де сестри знайшли старий кам'яний колодязь. Замість води на його дні лежало величезне кругле дзеркало. Коли маленька Ганнуся зазирнула всередину, вона побачила не своє обличчя, а обличчя старої жінки з білими очима, яка простягнула руку і... витягла дівчинку всередину.

— Ганнусю! — закричала Роксолана, хапаючи сестру за ноги, але було запізно.

Колодязь видав звук розбитого скла, і замість Ганнусі на дні залишилася лише її лялька, яка тепер плакала справжніми сльозами. Роксолана та Віра, не вагаючись, стрибнули слідом.

Вони опинилися в світі «Зворотного Боку». Тут небо було чорним, а дерева росли корінням угору. Перед ними розкинулося озеро, де замість води текло рідке срібло. У ньому плавали Риби-Сповідники — істоти з людськими обличчями, які вигукували всі секрети, що сестри коли-небудь приховували одна від одної.

— Віро, не слухай їх! — крикнула Роксолана, коли риби почали шепотіти про те, як Віра колись зламала улюблену іграшку сестри.

На березі стояв Блідий Перевізник. Він не мав тіла — лише порожній плащ, який тримав весло, зроблене з людської кістки.

— Щоб пройти далі, ви маєте віддати мені свій сміх, — прошипів він. — Тут немає радості, тільки вічна тиша озера.

Роксолана вихопила з кишені металеву лінійку (вона була в неї після уроків малювання) і почала бити нею об каміння, створюючи такий гучний брязкіт, що Перевізник почав розпадатися. Звук живого металу був для нього як отрута.

За озером почався ліс, де замість листя на деревах висіли старі листи та фотографії. Це була Майстерня Тіньових Ткаль. Три похмурі істоти з довгими голками замість пальців зшивали тіні дітей разом, створюючи величезне чорне полотно.

— Ваша сестра вже стала частиною нашого орнаменту, — сміялися Ткалі. — Ми вишили нею край неба.

Вони почали кидати в дівчат «голки забуття». Кожна голка, що влучала в одяг, змушувала дівчат забувати один щасливий день. Роксолана відчула, як з голови зникають спогади про море, про подарунки на день народження.

— Віро, співай! — скомандувала Роксолана. — Співай нашу пісню про соняшник!

Вони почали співати так голосно, що Ткалі почали плутати нитки. Їхні голки ламалися об звуки пісні, і полотно тіней почало розриватися, випускаючи сотні вкрадених душ.

В центрі лісу стояв замок, стіни якого були зроблені з людських страхів. Всередині, за довгим столом, сиділа Ганнуся. Перед нею стояла тарілка з «чорним хлібом забуття». Якщо вона з'їсть хоч шматочок — вона назавжди забуде шлях додому.

На чолі столу сидів Господар Порожнечі. Це була фігура в короні з іржі, чиє обличчя постійно змінювалося, стаючи то вовчим, то пташиним, то обличчям незнайомця з колодязя.

— Ви встигли на десерт, — посміхнувся він. Його зуби були зроблені з битого скла. — Я приготував для вас страву з ваших розбитих надій.

Він почав витягувати з повітря темні стрічки, які обплітали горла дівчат. Стало важко дихати. Господар почав рости, закриваючи собою все світло.

Роксолана зрозуміла: він живиться лише тим, що ми дозволяємо йому забрати.

— Ти — ніщо! — закричала вона. — Ти лише пил під нашими ногами!

Вона згадала головне правило з «Магічного Літопису»: «Порожнеча боїться істини, вимовленої вголос. Одне правдиве слово сильніше за тисячу ілюзій».

Роксолана схопила Ганнусю за руку і крикнула:

— МИ — РОДИНА! І МИ ЖИВІ!

В цей момент з їхніх сердець вирвалося справжнє полум'я — не те, що обпікає шкіру, а те, що спалює темряву. Замок почав плавитися, як віск. Господар Порожнечі почав зменшуватися, поки не перетворився на маленьку іржаву монету на підлозі.

Дівчата бігли назад до колодязя. Світ за ними розсипався на пікселі. Вони стрибнули в дзеркальне дно і... вилетіли на траву біля лісу.

Був уже вечір. Батьки гукали їх з намету:

— Роксолано, Віро, Ганнусю! Вечеря готова!

Ганнуся міцно притискала до себе ляльку. На щоці дівчинки залишилася маленька подряпина у формі зірки, яка світилася сріблом. Роксолана знайшла у своїй кишені ту саму іржаву монету — вона була холодною і мертвою.

— Ми йдемо, тату! — крикнула Роксолана, кидаючи монету глибоко в зарості кропиви.

Тієї ночі вони спали втрьох, міцно тримаючись за руки. Бо вони знали: світ за дзеркалом лише чекає на хвилину слабкості, але поки вони разом — жодна безодня не зможе їх поглинути.

Порада : Якщо ви бачите на дні колодязя дзеркало — ніколи не дивіться в нього довше трьох секунд. Якщо ліс починає шепотіти ваші таємниці — смійтеся йому в обличчя. А головне — пам'ятайте: ваша пам'ять — це ваша зброя. Не дайте нікому її «перешити».