Розділ 87 . Вечеря для порожнечі

Все почалося в густому карпатському лісі, де дівчата заблукали під час туману. Туман не був звичайним — він був блискучим, наче розбите дзеркало. Коли Злата торкнулася стовбура дерева, її рука пройшла крізь кору.

— Дивіться! — скрикнула Марта. — Дерева... вони показують те, що було вчора!

На стовбурах, як на екранах, крутилися кадри їхнього сніданку з батьками. Але в цих кадрах було щось не те: за спинами батьків стояв високий чоловік у чорному циліндрі без обличчя, якого вони не бачили вчора.

Зненацька ліс здригнувся. Дзеркальний туман почав затягувати Злату всередину одного з дерев.

— Уляно! Марто! — встигла крикнути мала, перш ніж дерево зачинилося, як паща, залишивши на корі лише відбиток її маленької долоні.

Дівчата побігли вглиб лісу і вийшли до берега озера, яке не мало води. Замість води в чаші озера вирували тисячі білих масок, що літали в повітрі. Кожна маска кричала голосом дитини.

На березі стояв Старий Рибалка Душ. Замість вудки в нього був довгий ланцюг, на кінці якого висіла порожня клітка.

— Ви шукаєте ту, що стала відблиском? — прохрипів він. — Вона вже там, у центрі озера, де стоїть Палац Без Вікон. Але щоб пройти крізь маски, ви маєте віддати мені свою здатність бачити колір.

Уляна відмовилася. Вона згадала пораду з нашого «Альманаху»: «Той, хто просить плату за вхід, сам є в'язнем своєї жадібності. Не давай йому нічого, крім свого гніву».

Дівчата схопили каміння і почали кидати його в маски. Кожен удар каменю об маску розбивав ілюзію, і маски перетворювалися на звичайний сухий пил. Озеро розступилося, відкриваючи шлях до Палацу.

Палац був побудований із дзеркал, які дивилися всередину одне одного. Уляна та Марта опинилися в нескінченному коридорі. Їхні відображення почали виходити зі стін. Вони були не злими — вони були сумними.

— Ми — ваші невикористані можливості, — шепотіли дзеркальні копії. — Залишайтеся з нами. Тут немає болю, немає часу, тільки вічне відображення.

Тут з’явився Колекціонер Відображень. Це був той самий чоловік у циліндрі. Замість шкіри в нього були уламки скла, які постійно перемішувалися.

— Злата тепер — моя найменша і найчистіша іскорка, — сказав він, вказуючи на дзеркальну стелю, де в маленькій рамці була зачинена дівчинка. — Вона стане моїм вічним сонцем у цьому холодному домі.

Колекціонер запросив їх до столу. На столі стояли тарілки з... їхніми власними страхами. Перед Уляною лежав «страх самотності», перед Мартою — «страх темряви».

— З’їжте це, і ви станете моїми гостями назавжди, — посміхнувся монстр (якщо це можна було назвати посмішкою, бо його рот розрізав скло).

Злата почала зникати. Її відображення на стелі ставало прозорим. Колекціонер почав пити її світло через довгу скляну трубочку.

Марта схопила ніж для масла, але він став рідким. Уляна зрозуміла: у цьому світі діє лише закон справжніх почуттів.

— Марто, згадай, як ми вчора сміялися, коли тато переплутав сіль із цукром! — крикнула Уляна.

Вони почали голосно згадувати найтепліші, найсмішніші моменти. Кожен спогад був як удар молота по склу. Дзеркальні стіни почали тріскатися. Смак страху на тарілках змінився смаком маминих пиріжків.

Колекціонер заверещав. Його скляне тіло не витримувало тепла живих спогадів. Він почав розсипатися на тисячі дрібних піщинок.

— ЦЕ НЕМОЖЛИВО! ТУТ ТІЛЬКИ ХОЛОД! — кричав він.

Уляна схопила важкий канделябр і вдарила по стелі, прямо в рамку зі Златою. Скло розбилося, і дівчинка впала прямо в обійми сестер.

— БІЖИМО! — скомандувала Уляна.

Вони бігли крізь озеро, яке тепер було просто сухою ямою, крізь ліс, де дерева знову стали звичайними дубами. Туман розсіявся, відкриваючи шлях до їхнього намету.

Дівчата влетіли в табір саме тоді, коли мама почала готувати сніданок.

— Де ви були? — спитала вона. — Я тільки-но хотіла вас кликати.

Злата міцно трималася за руку Уляни. Вона нічого не сказала, але в її кулачку було затиснуто щось маленьке. Коли вона відкрила долоню, там був лише шматочок розбитого дзеркала, на якому було написано дрібними літерами: «Дякую, що не забули».

Того вечора Уляна закопала той уламок глибоко під старим дубом, де ніхто ніколи не буде копати. Тепер вони знають: ліс, озера і дзеркала — це лише двері. А ключ від цих дверей — це пам’ять і любов, які неможливо розбити жодним скляним монстром.

Порада : Якщо ліс починає показувати вам кіно з вашого життя — не зупиняйтеся і не дивіться. Якщо озеро просить плату за вхід — платіть лише своєю сміливістю. А головне — ніколи не вірте дзеркалу, яке посміхається вам занадто лагідно.