Розділ 84 . Піаніно з кліткою замість струн

Батьки купили антикварне піаніно з темного, майже чорного дерева. Воно було прикрашене різьбленими фігурами ангелів, але ангели ці не мали крил, а їхні обличчя були закриті долонями.

— Яка глибока акустика! — захоплювався тато, натискаючи клавіші. — Це справжній шедевр.

Але вночі Анюта почула звук. Дзинь... ля... мі... Це не була мелодія. Це був звук, наче хтось зсередини інструмента смикав за струни гострими пазурами. Коли Анюта підійшла ближче, вона побачила, що білі клавіші стали жовтими, як старі зуби, а чорні — довгими, як кігті.

З-під кришки піаніно почала підніматися постать, яка нагадувала диригента, але замість фрака на ньому була зідрана шкіра інших інструментів. Це був Пан Капельмейстер. Замість пальців у нього були тонкі срібні дроти, а замість очей — дві порожні нотні сторінки.

— Мені потрібен новий голос для моєї «Симфонії Тіней», — проскрипів він. Його голос звучав як скрегіт металу по склу. — Молодша сестра має такий дзвінкий сміх... він стане моєю ідеальною верхньою «До».

Він змахнув своїми пальцями-дротами, і кришка піаніно розчинилася, як паща. Зсередини вилетіли тисячі чорних нот, які почали обплітати Анюту, наче липке павутиння. Дівчинка хотіла закричати, але кожна її спроба видати звук перетворювалася на коротку, хриплу ноту, яка одразу зникала всередині інструмента.

Мирослава вбігла у вітальню і побачила, що Анюта вже наполовину затягнута всередину піаніно. Там, замість механізму, була нескінченна темна порожнеча, де висіли вкрадені голоси інших дітей. Вони благали про допомогу, але їхні слова звучали як сумні мелодії скрипок.

— Відпусти її! — закричала Мирослава.

Капельмейстер лише посміхнувся своєю паперовою посмішкою.

— Музика потребує жертв. Якщо ти хочеш її врятувати — ти маєш зіграти партію, яку ніхто не зміг завершити. Але якщо ти схибиш хоч на одну ноту — ви обидві станете частиною мого акомпанементу.

Мирослава відчула, як її пальці стають холодними. Вона зрозуміла: Капельмейстер живиться «гармонією» і правилами. Він боїться того, що неможливо записати в нотний стан.

Вона згадала правило з нашого «Альманаху»: «Те, що звучить за правилами темряви, боїться справжнього, чистого шуму та неритмічного серця. Тільки фальшива нота руйнує залізний лад».

Мирослава сіла за піаніно. Але вона не почала грати класичну п’єсу. Вона почала несамовито бити долонями по клавішах, створюючи страшний, хаотичний гуркіт. Вона кричала, тупала ногами і спеціально пропускала всі «правильні» звуки.

— ЦЕ НЕ МУЗИКА! ЦЕ ХАОС! — верещав Капельмейстер, затуляючи свої паперові очі.

Він почав розсипатися, бо його срібні дроти-пальці не могли впіймати такий безладний ритм. Кожна «правильна» струна всередині інструмента лопнула з гучним дзвоном. Анюту виштовхнуло з піаніно силою звукової хвилі.

Мирослава схопила важку металеву вазу і вдарила по самій рамі інструмента. Пролунав фінальний, жахливий звук розбитого дерева, і Капельмейстер зник у хмарі чорного пилу.

Анюта впала на килим, хапаючи ротом повітря. Її голос повернувся до неї дзвінким сміхом. Піаніно у кутку кімнати здригнулося і затихло назавжди. Тепер це було просто старе дерево, яке більше не могло видати жодного звуку, навіть якщо дуже сильно натиснути на клавішу.

Батьки прокинулися від шуму.

— Дівчата, що сталося? Ви розбили інструмент! — вигукнув тато.

Мирослава лише втомлено посміхнулася.

— Він просто був... розстроєний, тату. Дуже сильно розстроєний.

Наступного дня піаніно вивезли на смітник. Але іноді вночі, коли вітер залітає у кватирку, сестри чують тихе відлуння тієї фальшивої ноти, яка врятувала їм життя. Тепер вони знають: іноді бути «неправильним» — це єдиний спосіб залишитися собою.

Порада : Якщо старе піаніно грає саме по собі — ніколи не намагайтеся дограти мелодію. А якщо ви опинилися в полоні Капельмейстера — будьте «поганим музикантом». Хаос, крик і неритмічність — це єдине, що розриває срібні дроти темряви.