Розділ 82 . Фотографія , яка дописує себе сама

Батьки купили дівчатам на блошиному ринку дивну стару камеру — важку, обтягнуту чорною шкірою, з великим скляним оком-об’єктивом. Разом із нею в комплекті йшла одна-єдина стара фотографія у важкій рамі. На ній був зображений порожній сад із високими залізними воротами.

​— Дивись, Юлю, — прошепотіла Майя, розглядаючи знімок у своїй кімнаті. — Там у кутку... здається, хтось з’явився. Раніше там була тільки трава.

​Юля придивилася. Справді, на чорно-білому папері тепер було видно маленьку дитячу постать, що стояла спиною до глядача. Вона була одягнена в старомодну матроску, а в руках тримала... таку саму камеру.

Наступного ранку дівчата здригнулися. Постать на фото підійшла ближче до воріт. Тепер було видно, що обличчя в дитини немає — замість нього була гладка сіра поверхня. А ворота на знімку... вони були точно такими, як двері в їхню дитячу кімнату.

​Раптом стара камера на столі сама видала гучний звук: Клатц!

Кімнату освітило різке, холодне біле світло. Юля відчула, як її рука на мить стала прозорою, а знімок у рамі оновився. Тепер на фоні порожнього саду стояла... ліжко Майї. Сама Майя на фото виглядала як маленька сіра тінь, що намагається дотягнутися до ручки дверей.

​— Юлю, мені страшно! — Майя спробувала вибігти з кімнати, але двері не відчинялися. Вони стали пласкими, наче намальованими на папері.

З об’єктива камери почав виходити Чорний Хімік. Це була істота, що складалася з плям проявника та запаху оцту. Замість пальців у нього були довгі пінцети, а замість серця — годинниковий механізм, що відраховував витримку.

​— Ще один кадр... — прошипів він. — І ви назавжди станете частиною моєї «Вічної Галереї». Там ніхто не старіє, ніхто не плаче... бо там ніхто не дихає.

​Він почав наводити камеру на Юлю. Дівчина бачила, як світ навколо неї втрачає кольори. Стіни ставали сірими, небо за вікном — попелястим. Якщо він зробить останній знімок — вони з Майєю стануть лише нерухомими фігурами на старому папері.

Юля згадала правило з нашого «Магічного Літопису»: «Те, що створено світлом і хімією, боїться темряви та дзеркального відбиття. Світло монстра можна повернути проти нього самого».

​Вона схопила велике дзеркало зі своєї шафи.

— Ти не зможеш зафіксувати нас, бо ми — живе полум’я! — закричала Юля.

​Вона поставила дзеркало прямо перед об’єктивом камери в той момент, коли Чорний Хімік натиснув на спуск. Сліпучий спалах відбився від дзеркала і вдарив прямо в скляне око монстра.

​Пролунав звук розбитого скла. Хімік заверещав, бо він побачив власне відображення — і воно було занадто страшним навіть для нього. Його паперове тіло почало згортатися і жовтіти, наче стара газета під сонцем.

​Камера вибухнула дрібними уламками. Світ миттєво повернув свої кольори. Двері в кімнату знову стали справжніми, дерев’яними. Юля схопила стару фотографію — вона була абсолютно порожньою. Тільки чистий білий папір.

​Коли дівчата спустилися на кухню, мама спитала:

— Дівчата, а де та стара камера? Я хотіла її протерти.

​Юля лише міцно обійняла Майю.

— Ми її... випадково впустили, мамо. Більше ніяких старих камер у нашому домі.

​Того вечора вони спалили порожню раму в каміні. У вогні на мить з’явилося обличчя Хіміка, але воно швидко перетворилося на попіл. Тепер дівчата знають: найкращі моменти життя — це ті, які неможливо зафіксувати на плівку, бо вони існують тільки в серці.

​

​Порада :  Якщо ви бачите на старій фотографії щось, чого там не було вчора — негайно знищте знімок. А якщо камера спрацьовує сама по собі — ніколи не дивіться в об’єктив. Чорний Хімік завжди шукає нові обличчя для свого нерухомого світу.