Розділ 80 . Липкий ліс

Батьки розвантажували машину біля старого дачного будиночка, а Поліна з Варею вирішили назбирати сухих гілок для вечірнього вогнища. Вони відійшли всього на сто метрів, але раптом ліс став іншим. Сосни зникли, а замість них виросли дивні дерева з білою корою, яка на дотик була м’якою, як сире тісто.

​— Полю, дивись, — прошепотіла Варя. — Мої кросівки... вони прилипають.

​Земля була вкрита густим шаром прозорого сиропу. Він пахнув медом і цукровою ватою, але з кожним кроком дівчата відчували, що піднімати ноги стає дедалі важче. З дерев звисали довгі нитки, схожі на павутину, але вони були товстими, як канати, і з них повільно капала ця солодка рідина.

Раптом із-за товстого дерева вийшов Пан Солодкогуб. Він був високим, у білому фартусі, який був повністю заляпаний чорною патокою. Замість пальців у нього були довгі дерев’яні ложки, а замість очей — дві великі, блискучі карамельки.

​— О, нові відвідувачі! — проскрипів він. Його голос звучав так, наче хтось розмішує густий цукор у банці. — Мені якраз не вистачало інгредієнтів для мого «Вічного застигання». Ваша молодість — це чудовий загущувач.

​Він почав розмахувати своїми ложками-пальцями, і з дерев посипався «цукровий пил». Як тільки він торкався одягу, той ставав твердим, як камінь. Варя спробувала побігти, але її ноги вже по кісточки застрягли в липкій землі.

​— Ви станете моїми льодяниками, — сміявся Кондитер. — Ви будете стояти тут вічно, солодкі і нерухомі, поки сонце не висушить ваші душі.

Варя вже не могла поворухнути руками — вони прилипли до тулуба. Поліна бачила, як обличчя сестри вкривається тонкою прозорою плівкою. Сама Поліна відчувала, що її волосся стало важким і твердим, наче зроблене з карамелі.

​— Ми не цукерки! — крикнула Поліна, намагаючись вирватися.

​Пан Солодкогуб підійшов ближче.

— Тут все солодке... Навіть твій страх має смак малини. Чим більше ти боїшся, тим швидше застигаєш.

​Поліна зрозуміла: він живиться «солодкою» покірністю і страхом. Це місце боїться чогось гострого, гіркого і гарячого.

Вона згадала правило з нашого «Аліманаху»: «Те, що липне до ніг, боїться справжньої солі та гіркого полину. Солодке королівство руйнується від однієї краплі гіркої правди».

Поліна згадала, що в її кишені лежить пачка дуже кислих і гірких лимонадних цукерок, які вона купила в дорогу. Вона ледь зуміла дістати одну і розтерти її в руках.

​— Солодкогубе! — закричала вона. — Твій ліс — це не казка! Це гниль і цвіль! Тобі ніколи не отримати нас!

​Вона почала випльовувати гірку слину на липку землю навколо ніг сестри. Як тільки гіркота торкалася сиропу, він починав шипіти і чорніти. Клейка павутина лопалася, наче пересмажена карамель.

​Варя відчула, що може рухатися. Дівчата почали голосно кричати всі найнеприємніші, «гіркі» слова, які знали. Вони згадували смак гірких ліків, запах полину та бруду. Пан Солодкогуб почав зменшуватися. Його білий фартух став сірим, а карамельні очі тріснули.

​— ТУТ НЕМАЄ СМАКУ! — верещав він. — ТУТ ТІЛЬКИ ПРИКРІСТЬ!

​Ліс почав танути. Білі дерева перетворилися на звичайний гнилий хмиз.

Дівчата вибігли на свою галявину саме тоді, коли тато розпалив вогонь.

— О, ви якраз вчасно! — посміхнувся він. — Дивіться, я купив маршмеллоу, будемо смажити на вогні.

​Варя здригнулася і похитала головою.

— Ні, тату... краще дай мені шматок солоного чорного хліба. Більше нічого солодкого.

​Батьки здивувалися, але не питали. Вони не бачили, що на кросівках дівчат залишився тонкий слід прозорого клею, який не відмивався навіть окропом. Але сестри знали: вони тепер завжди носять у кишенях дрібку солі. Про всяк випадок.

Порада : Якщо в лісі повітря стає занадто солодким, а ноги починають прилипати — негайно з'їжте щось гірке або солоне. Ніколи не дозволяйте «солодким» обіцянкам зупинити ваші кроки. Монстри-кондитери живляться лише тими, хто погоджується стати частиною їхньої колекції десертів.