Розділ 77 . Сад застиглих птиць

​Батьки розбили табір біля річки, а сестри пішли збирати суницю. Вони не помітили, як сосни змінилися на старі, покручені яблуні, чиє гілля нагадувало худі руки, що намагаються вхопити небо. В центрі цього саду стояли високі залізні ворота, вплетені в камінь.

​— Яно, подивись на пташок, — прошепотіла Тіна. — Вони не літають.

​На гілках сиділи сотні птахів — солов’ї, горобці, навіть одна велика сова. Але вони не рухалися. Вони були вкриті тонким шаром сірого пилу, наче зроблені з каменю. Їхні очі були відкриті, але всередині не було зіниць — лише порожні дірки.

​Раптом одна з пташок — маленький чижик — відкрила дзьоб. Але замість щебету звідти пролунав голос мами:

— «Тіно, Яно, ідіть сюди... вечеря готова...»

​Голос був ідеальним, але пташка при цьому навіть не поворухнулася.

​З глибини саду, де яблуні росли найгустіше, почав виходити Пан Ехо. Це була істота, що складалася з тисяч пташиних пір’їн, але замість голови у нього був величезний граммофонний раструб, зроблений із людської шкіри. Замість пальців у нього були довгі голки, якими він «записував» звуки прямо з повітря.

​— Мені потрібен новий сольний номер, — проскрипів Пан Ехо. Його власний голос був як тертя наждачного паперу. — Молодша сестра має такий чистий сміх... Я хочу його.

​Він направив свій раструб на Тіну. Дівчинка хотіла закричати, але звук не вилетів із її горла. Вона відкривала рот, але було чути лише тишу. Натомість одна з кам’яних пташок на гілці раптом «ожила» і закричала голосом Тіни.

​Тіна почала ставати сірою. Її шкіра ставала сухою, як кора дерева, а рухи — важкими.

​Пан Ехо не зупинявся. Він почав витягувати з Яни її спогади про музику, її розмови з друзями, навіть її власне ім’я. Яна відчула, що забуває, як звучить її голос. Вона намагалася заговорити, але з її рота вилітало лише сухе листя.

​Навколо дівчат почали виростати залізні прути — це була Клітка Мовчання. Пан Ехо хотів дочекатися, поки дівчата повністю застигнуть, щоб поставити їх у своєму саду як головні експонати.

​— Ти не можеш кричати, — сміявся Пан Ехо сотнями вкрадених голосів. — Ти не можеш покликати на допомогу. Твої батьки чують лише пташок, які співають вашими голосами біля річки. Вони думають, що ви просто граєтеся.

​Яна зрозуміла: Пан Ехо живиться лише «вкраденими» звуками. Він не виносить звуків, які неможливо записати або повторити.

​Яна схопила Тіну за руку. Вона притиснула долоню сестри до свого серця. Тук-тук... Тук-тук... Цей звук був живим. Він не був музикою чи словом, це був ритм життя.

​— Тіно, слухай моє серце! — хотіла крикнути Яна, але просто почала вибивати цей ритм ногами по землі. Бум... Бум-бум...

​Вони почали танцювати. Це не був гарний танець, це був хаотичний, гучний тупіт. Вони збивали сухе листя, ламали гілки, створюючи шум, який не мав мелодії. Пан Ехо почав смикатися. Його раструб не міг «записати» цей хаос. Звук живого серця діяв на нього як ультразвук на скло.

​— ПРИПИНІТЬ! ЦЕ НЕ КРАСИВО! — кричав він голосом тата, але голос почав ламатися і перетворюватися на шум розбитого посуду.

​Яна підхопила камінь і почала бити ним по залізних прутах клітки. Дзинь! Дзинь! Цей звук був занадто різким. Кам’яні пташки на гілках почали тріскатися. З кожною тріщиною з них вилітали вкрадені голоси.

​Сад наповнився неймовірним шумом: тисячі голосів людей, тварин і вітру повернулися до своїх власників. Пан Ехо почав розсипатися на пір’я. Його раструб тріснув навпіл, і звідти вирвався останній, найгучніший звук — справжній крик Тіни.

​Як тільки голос повернувся до дівчинки, вона закричала:

— ЙДИ ГЕТЬ, ТІНЬ! ТИ НАМ НЕ ХАЗЯЇН!

​Сад затремтів. Яблуні почали в’янути і розсипатися на попіл. Залізні ворота розтанули, наче туман.

​Дівчата вибігли з саду саме в той момент, коли сонце повністю зникло. Вони опинилися на звичайній галявині біля намету. Батьки якраз розпалювали вогонь.

​— О, ось і ви! — сказав тато. — Ми чули, як ви там десь далеко співали. Гарні пісні, тільки трохи дивні.

​Яна подивилася на свої руки — на шкірі залишився відбиток пташиного пера, який світився в темряві сріблом. Вона не стала нічого пояснювати. Вона просто сіла біля вогню і почала голосно співати саму «неправильну», веселу і гучну пісню, яку тільки знала.

​Тіна підхопила. Тепер вони знали: поки вони шумлять, поки вони сміються і поки їхні серця б’ються в унісон — жоден Колекціонер Звуків не зможе зробити їх частиною своєї німої колекції.

​Порада : Якщо в лісі ви бачите сад, де птахи не літають, а співають голосами ваших знайомих — починайте голосно шуміти. Бийте в барабани, тупайте ногами, робіть будь-який неприємний шум. Монстри, що крадуть голоси, ненавидять хаос.