Розділ 76 . Синдром зайвого відображення

У школі №13 було одне дивне правило: ніколи не дивитися в дзеркало в жіночій вбиральні на третьому поверсі після п'ятого уроку. Кажуть, що колись там зникла дівчинка, і тепер вона шукає собі заміну.

​Дві сестри, Катя та Віка, лише посміювалися з цих байок. Катя була старшою, обожнювала логіку та математику, а Віка — молодша — завжди шукала пригод.

​— Давай перевіримо? — прошепотіла Віка, коли пролунав дзвоник з останнього уроку. — Просто зазирнемо туди на одну секунду.

​Катя зітхнула, але не хотіла залишати сестру саму. Вони зайшли до вбиральні. Там пахло хлоркою та старою побілкою. Велике дзеркало над умивальниками було вкрите дрібними тріщинами, схожими на павутину.

​Дівчата підійшли впритул. У склі вони бачили себе: Катю в синьому светрі та Віку з розпатланим хвостиком.

​— Бачиш? Нічого не... — почала було Катя, але раптом замовкла.

​У відображенні Віка почала повільно піднімати руку, щоб поправити волосся. Але сама Віка в реальному житті стояла нерухомо, тримаючи руки в кишенях.

​Віка в дзеркалі посміхнулася. Це не була її звичайна весела посмішка. Це був хижий оскал. Вона наблизилася до самого скла з того боку і притиснула долоні до поверхні.

​— Катю, допоможи мені... — пролунав голос. Але він йшов не від Віки, що стояла поруч, а зсередини дзеркала.

​Справжня Віка в цей момент почала бліднути. Її кольори ніби вимивалися, вона ставала сірою, як старе фото. А «дзеркальна» Віка, навпаки, ставала все яскравішою: її щоки рожевіли, а очі блищали життям.

​— Вона забирає мене! — крикнула реальна Віка, але її голос звучав так, ніби вона була під водою.

​Катя схопила сестру за плечі, але на дотик Віка вже була холодною і гладкою, як скло. У цей момент дзеркальна копія почала виходити з рами. Її пальці вже просунулися крізь поверхню скла, як крізь рідку воду.

​— Тепер я буду старшою сестрою, — прошепотіла копія, виставляючи ногу в реальний світ.

Катя зрозуміла: часу на роздуми немає. Тіло Віки вже ставало пласким і холодним, а її очі перетворювалися на нерухомі скляні кульки. Копія ж майже повністю вибралася на кахельну підлогу вбиральні, з жадобою вдихаючи повітря реального світу.

​— Стій! — крикнула Катя, заступаючи шлях дзеркальній істоті. — Відпусти її. Візьми мене. Я старша, у мене більше спогадів, більше знань... я краща здобич для тебе!

​Копія завмерла. Її рука, що вже вхопилася за край раковини, здригнулася. Вона подивилася на Катю своїми новими, яскравими очима, в яких мерехтіла холодна порожнеча.

​— Ти... хочеш зайти туди? У світ, де немає звуків? Де тільки відлуння чужих життів? — прошипіла двійниця.

​— Якщо це врятує Віку — так, — Катя рішуче приклала долоню до холодного скла дзеркала.

​Тієї ж миті повітря у вбиральні завібрирувало. Катя відчула, як її пальці проникають крізь скло, наче крізь густий, крижаний кисіль. Холод проковтнув спочатку її руку, потім плече. Весь світ навколо почав втрачати кольори.

​— Катю, ні! — нарешті вигукнула справжня Віка. До неї повернувся голос, а її шкіра знову стала теплою.

​Але було пізно. Катя вже була «там». Вона стояла в сірій, викривленій копії шкільної вбиральні. Навколо панувала мертва тиша. Вона бачила Віку, яка плакала і била кулаками по склу, але для Каті це виглядало як німе кіно.

​Поруч із Вікою у реальному світі тепер стояла двійниця. Вона поправила светр Каті (який тепер став на ній синім і яскравим) і посміхнулася сестрі.

​— Ходімо, Віко, — сказала копія голосом Каті. — Урок закінчився. Пора додому.

​Віка з жахом дивилася то на сестру-копію, то на справжню Катю, яка благально притискала руки до скла з іншого боку.

​— Ти не вона... — прошепотіла Віка, задкуючи до дверей.

​Копія нахилила голову набік, і в її зіницях на мить промайнула тріщина, як на старому дзеркалі.

— Тепер я — вона. А вона — лише твоє відображення. Хіба ти не хочеш ідеальну сестру, яка ніколи не свариться і завжди поруч?

​Віка схопила свій важкий рюкзак із підлоги. Вона знала, що Катя всередині, і якщо розбити скло зараз — Катя може залишитися там назавжди. Але якщо залишити все як є, цей монстр піде з нею додому до батьків.

​— Я поверну її, — прошепотіла Віка, дивлячись прямо в очі істоті. — Навіть якщо мені доведеться розбити цей світ на друзки.

​Вона замахнулася рюкзаком, але в цей момент Катя з того боку дзеркала помітила щось на підлозі «сірого світу». Там лежав старий, поіржавілий ключ, який не мав відображення в реальності.

Віка заплющила очі й з усієї сили вдарила рюкзаком по тріснутому склу. Пролунав оглушливий дзвін, ніби розбилася ціла крижана гора. Тисячі гострих уламків розлетілися вбиральнею, виблискуючи в променях призахідного сонця.

​Коли пил влігся, Віка розплющила очі й скрикнула. Вона більше не була в шкільній вбиральні. Вона стояла посеред білого ніщо, а під її ногами хрустіли мільйони дрібних дзеркальних скалок. У кожній із них вона бачила уривки свого життя: ось вона маленька, ось вони з Катею в лісі, ось вони сваряться через іграшку.

​— Катю! — закричала вона, але голос не повернувся відлунням. Він просто зник у порожнечі.

​Раптом з-за однієї з великих скалок з’явилася постать. Це була Катя, але вона виглядала дивно — її одяг був пошитий з газетних сторінок, а волосся здавалося намальованим вугіллям.

​— Ти розбила шлях назад, Віко, — тихо сказала Катя. Її голос звучав як шелест сухого листя. — Тепер ми обидві — лише уламки.

​Поруч із ними матеріалізувалася двійниця. Вона була єдиною яскравою плямою в цьому білому світі. Вона сміялася, і її сміх розсипався дрібним скляним бісером.

​— Ви хотіли бути разом? — прошипіла копія. — Тепер ви будете разом назавжди. У світі, де немає часу, де немає завтра. Ви — мої відображення, а я — ваша єдина реальність.

​Копія почала розчинятися, перетворюючись на двері, що вели назад до школи. Вона збиралася вийти в реальний світ, залишивши сестер у цій білій пустелі.