Розділ 75 . Перерва що ніколи не закінчиться

Був вечір п'ятниці. Дарина затрималася в художньому гуртку, а Софійка чекала на неї в порожньому класі. Коли вони вже збиралися йти, Софійка згадала, що залишила свій щоденник у роздягальні спортзалу.

​— Дарино, я швидко! Він мені потрібен на понеділок! — крикнула мала і побігла довгим коридором.

​Коли Дарина наздогнала її біля спортзалу, вона помітила, що в кінці коридору з'явилися двері, яких раніше не було. Вони були оббиті старою зеленою шкірою, а над ними висіла табличка: «КЛАС №0».

​З-за дверей почувся звук дзвоника. Але це не був звичайний електронний дзвінок. Це був звук старого мідного дзвона, який б'є по металу. Боммм... Боммм...

​Двері самі відчинилися. Софійка, наче загіпнотизована, зайшла всередину.

— Софійко, стій! — Дарина кинулася за нею.

​Вони опинилися в класі, де замість ламп світилися гнилі світлячки в банках. За партами сиділи «учні». Вони були одягнені в стару шкільну форму, але замість облич у них були пласкі чорні диски. А біля дошки стояв Вчитель Мовчання. Це була постать заввишки три метри, з довгими пальцями, що нагадували крейду.

​— Ви запізнилися на урок історії... своєї власної історії, — проскрипів Вчитель. Його голос звучав прямо в них у головах. — Тепер ви залишаєтеся на додаткове заняття. Назавжди.

​Він почав писати на дошці імена: ДАРИНА. СОФІЙКА. Як тільки буква з'являлася на дошці, дівчата відчували, як їхні ноги приростають до підлоги, перетворюючись на важке дерево.

​Вчитель почав ставити запитання.

— Хто була ваша перша подруга? Якого кольору був ваш перший велосипед?

​Коли Дарина намагалася згадати, вона відчула, що спогади стираються. Вчитель стирав їх із дошки своєю рукою, і вони зникали з її голови. Натомість дівчата ставали сірими, наче намальованими простим олівцем.

​— Якщо ви забудете все, ви станете частиною меблів у цьому класі, — прошепотіли «учні»-тіні.

​Софійка почала плакати, але її сльози перетворювалися на білий пил. Дарина зрозуміла: логіка тут не допоможе. Це місце живиться пам'яттю і тишею.

Вона згадала правило з нашого «Альманаху»: «Тіні ненавидять помилки. Ідеальний порядок класу №0 руйнується справжнім хаосом».

​Дарина схопила свій рюкзак.

— Софійко, не мовчи! Співай! Кричи! Роби все не за правилами!

​Вчитель Мовчання підняв свою руку-крейду, щоб вдарити Дарину, але вона почала малювати на стінах класу яскравими маркерами — не формули, а просто кольорові плями. Вона розкидала фарби, вилила воду на підлогу і почала голосно сміятися.

​Софійка підхопила: вона почала бігати між партами і перевертати підручники тіней. Як тільки в класі ставало галасно і безладно, Вчитель почав зменшуватися. Його тіло з крейди почало тріскатися від шуму.

​— ПОРЯДОК! ТИША! — верещав він.

​Але Дарина вихопила з дошки ганчірку і стерла своє ім'я та ім'я сестри. Як тільки імена зникли з дошки, дерево на їхніх ногах перетворилося назад на кросівки.

​Дівчата вискочили з класу №0 саме в той момент, коли зелені двері почали розчинятися в повітрі. Вони опинилися в звичайному темному коридорі школи. Спортивна роздягальня була зачинена, а щоденник Софійки лежав прямо біля їхніх ніг — абсолютно порожній.

​Вони вибігли на вулицю до тата, який якраз під'їхав за ними.

— Чого ви такі захекані? — спитав він. — Загралися в хованки?

​Дарина подивилася на свої руки — на пальцях залишився слід від білої крейди, який ніяк не відмивався. Вона лише міцно обійняла Софійку.

​Тепер вони ніколи не залишаються в школі після заходу сонця. А якщо чують звук мідного дзвона там, де його не має бути — вони просто затикають вуха і біжать, не озираючись.

​Порада : Якщо ви бачите в школі двері, яких не було вранці — ніколи не заходьте всередину, навіть якщо там ваш загублений телефон. А якщо вже зайшли — будьте «поганими учнями». Галасуйте, смійтеся і ніколи не відповідайте на запитання вчителя.