Розділ 73 . Озеро чорної сльози

Близнюки Максим та Артем разом із молодшою сестрою Лізою знайшли це озеро випадково. Воно було ідеально круглим, оточеним старими вербами, чиє гілля схилялося до самої поверхні, наче вони хотіли щось випити.

​Вода була не блакитною і не зеленою. Вона була чорною, як розлите чорнило, і такою спокійною, що на ній не було жодних хвиль, навіть коли дув вітер.

​— Дивіться, — прошепотіла Ліза. — У воді немає мого відображення. Тільки порожнеча.

​Артем кинув у воду камінь. Зазвичай камінь робить «бульк» і пускає кола. Але цей камінь просто... зник. Без звуку, без сплеску. Наче вода була зроблена з густого чорного оксамиту.

​Коли сонце почало сідати, озеро змінилося. З його глибини почали підніматися довгі, тонкі нитки. Спочатку хлопці подумали, що це водорості, але нитки рухалися самі по собі. Вони були схожі на дуже довге жіноче волосся, яке повільно пливло до берега, де сиділа Ліза.

​— Лізо, відійди від води! — крикнув Максим.

​Але дівчинка наче заціпеніла. Вона дивилася в центр озера, де з чорної води повільно піднімалося обличчя. Воно було білим, як крейда, без очей — замість них були глибокі дірки, з яких постійно текла чорна рідина.

​Це була Озерна Нянька. Вона не мала тіла, тільки голову і нескінченні пасма волосся, які могли розтягуватися на кілометри. Вона шукала «сухих» дітей, щоб затягнути їх на дно і зробити своїми «водяними ляльками».

​Раптом одна з пасом волосся вискочила з води, як змія, і обмоталася навколо щиколотки Лізи. Дівчинка скрикнула, коли її з силою потягнуло до озера.

— МАКСИМЕ! АРТЕМЕ! — закричала вона, хапаючись за коріння верби.

​Хлопці кинулися на допомогу. Вони вхопили сестру за руки, але вода була неймовірно сильною. Озеро почало «дихати» — рівень води піднімався, заливаючи берег і перетворюючи землю на слизьке мило.

​— Воно не відпускає! — закричав Артем, відчуваючи, як волосся Няньки починає обплутувати і його ноги. — Максимє, рубай його!

​Але ніж Максима просто проходив крізь волосся, наче крізь дим. Озерна Нянька відкрила свій рот, і звідти почувся звук, схожий на булькання в горлі того, хто тоне. Вона кликала їх до себе, обіцяючи, що під водою вони ніколи не будуть відчувати болю чи страху — тільки вічний, холодний спокій.

​Ліза вже була по пояс у чорній воді. Вона відчувала, як сотні маленьких холодних пальців торкаються її ніг під поверхнею.

​— Згадайте! — крикнула Ліза крізь сльози. — Магічний Літопис каже: «Вода, що краде тіні, боїться солі та чистого срібла».

​Максим згадав, що в нього на шиї срібний ланцюжок із хрестиком. Він зірвав його і, не вагаючись, кинув прямо в те місце, де волосся Няньки виходило з води.

​Як тільки срібло торкнулося чорної рідини, озеро «закипіло». Пролунав страшний шиплячий звук, наче на розпечену сковорідку вилили холодну воду. Озерна Нянька заверещала, і її пасма миттєво відпустили дітей, закручуючись назад у чорну глибину.

​Діти вискочили на суху землю, важко дихаючи. Вони дивилися, як Озерна Нянька зникає в глибині, залишаючи по собі лише брудну піну.

​Коли вони повернулися до батьків, ті просто спитали: «Чому ви такі мокрі? Мабуть, знову бавилися біля калюжі». Діти перезирнулися. Вони нічого не сказали. Вони просто знали: деякі місця в лісі створені не для прогулянок, а для того, щоб ховати там прадавні сльози.

​А срібний ланцюжок Максима залишився на дні. Тепер він — єдине, що стримує Няньку в її чорному домі. Але ланцюжки з часом іржавіють...

​Порада : Якщо ви бачите озеро, в якому не відбиваються дерева і небо — ніколи не підходьте до краю. Особливо якщо з води починає випливати щось, схоже на волосся. Завжди носіть із собою дрібку солі або щось срібне — вода ненавидить ці речі більше за все на світі.