Розділ 67 . Табір " Вогник "

Батьки вирішили відправити Віку  та її молодшу сестру Олю у елітний дитячий табір «Вогник», що розташовувався в самому серці старого лісу. Обіцяли: басейн, п'ятиразове харчування, найкращих вожатих і — головне — жодних гаджетів. «Відпочинете від екранів!» — радісно казала мама.

​Віка спочатку була проти. Їй не хотілося їхати в глушину, але тато був непохитний.

— Віко, це чудова можливість для Олі знайти друзів. А ти пригледиш за нею. Не бреши мені, що ти боїшся лісу. Ти просто боїшся залишитися без лайків.

​Автобус привіз їх до воріт. Табір виглядав ідеально: новенькі корпуси, охайні доріжки, а на вході їх зустрічав директор — високий чоловік із постійною посмішкою, яка здавалася приклеєною до його обличчя. Його звали Пан Посмішка.

​У перший же вечір Віка помітила щось дивне. На вечірньому вогнищі вожаті не просто співали пісні — вони танцювали в дивному, синхронному ритмі, наче маріонетки. А Оля прибігла до Віки після відбою, тремтячи від ляку.

​— Віко... я бачила дівчинку в туалеті. У неї... у неї не було очей. Тільки порожні ями, заклеєні кольоровими наліпками-смайликами. Вона сказала: «Посміхайся, бо Пан Посмішка забере твій сум».

​Віка спробувала заспокоїти сестру:

— Олю, це просто старші загони лякають молодших. Ну знаєш, ці безглузді страшилки. Не вигадуй, іди спати. Світ логічний: у людей є очі, і вони не клеять на них смайлики.

​Але вночі Віка сама почула дивний звук — сміх. Але це був не радісний сміх, а сухий, механічний, наче сміялася зламана іграшка.

​Наступного дня Віка вирішила перевірити. Вона підійшла до однієї з вожатих, яка без зупину посміхалася.

— Вибачте, у вас усе добре? — запитала Віка.

Вожата повернула до неї голову, але її очі були скляними.

— Усе чудово, Віко! Ми тут усі щасливі! Посміхайся!

​Раптом Віка помітила, що наліпка-смайлик на щоці вожатої трохи відклеїлася, і з-під неї... витекла чорна, густа рідина.

​Віка кинулася до телефону, щоб зателефонувати батькам. Але зв'язку не було. Вона побігла до директора. Пан Посмішка сидів у своєму кабінеті, і його посмішка стала ще ширшою.

— Пане директоре, зв'язку немає! І вожаті поводяться дивно!

— Зв'язок? Навіщо він вам, щасливим дітям? Посміхайся, Віко! Сум — це хвороба, яку ми тут лікуємо. Твій тато сказав, що ти "протестуєш". Ми це виправимо.

​Віка зрозуміла: табір — це пастка. Невіра батьків у те, що дитина може справді чогось боятися, привела їх прямо до Пана Посмішки, який живився дитячим щастям, забираючи натомість їхню душу і замінюючи її штучною посмішкою.

​На третій день у таборі оголосили «День Посмішок». Всі діти мали наклеїти смайлики на обличчя. Хто не посміхався, того забирали в «Кімнату Щастя» під корпусом директора. Оля вже не плакала — вона просто сиділа на ліжку з наклеєними смайликами на щоках, і її погляд був порожнім.

​Віка зрозуміла: якщо вона не врятує Олю зараз, сестра назавжди залишиться лялькою Пана Посмішки. Вона згадала правило з нашого «Магічного Літопису»: «Штучне щастя боїться справжнього горя. Невіра дорослих — це стіна, яку можна пробити тільки справжніми емоціями».

​Вона схопила Олю за руку і потягла до вогнища, де зібралися всі вожаті та Пан Посмішка.

— Дивіться! — закричала Віка. — Ви кажете, що ми щасливі? Ви забираєте наші сльози, бо боїтеся їх!

​Вона почала здирати смайлики з обличчя Олі. Дівчинка закричала від болю, і з її очей потекли справжні, гарячі сльози. Ці сльози впали на землю і почали шипіти, наче кислота.

​Пан Посмішка закричав. Справжнє горе було для нього як отрута. Його ідеальна шкіра почала тріскатися, а з-під неї вилазили тисячі чорних, паперових смайликів. Табір навколо почав руйнуватися — корпуси перетворювалися на іржаві клітки, а басейн — на брудне болото.

​У цей момент біля воріт загальмувала машина батьків. Вони приїхали, бо мама відчула, що щось не так, хоча тато до останнього казав, що це «параноя».

​Вони вибігли з машини і завмерли. Перед ними був не елітний табір, а занедбані руїни, де вожаті-маріонетки намагалися схопити дітей, а висока тінь Пана Посмішки розпадалася на попіл під дією сліз Олі.

​— БОЖЕ, ЩО ЦЕ?! — скрикнула мама.

— Віко, Олю! — закричав тато.

​— ВІРТЕ НАМ! — закричала Віка, притискаючи сестру до себе. — СКАЖІТЬ, ЩО ВИ БАЧИТЕ ЙОГО!

​Тато, блідий як смерть, прошепотів:

— Я бачу... я бачу цей жах. Я вірю вам!

​Як тільки батьки визнали реальність монстра, Пан Посмішка видав звук, схожий на тихий сміх, і розсипався на попіл. Табір «Вогник» зник, залишивши на своєму місці лише старий, занедбаний дитячий табір, який згорів ще тридцять років тому.

​Порада : Якщо в дитячому таборі всі постійно посміхаються і немає зв'язку з батьками — біжіть геть негайно. Не чекайте, поки ваше щастя заберуть і замінять на паперову наліпку. А батькам порада: якщо ваша дитина не хоче їхати в табір і каже, що їй там страшно — вірте ей. Краще провести літо разом, ніж шукати її потім серед тіней старого лісу.