Розділ 66 . Спалах задзеркалля

Все почалося на горищі старого будинку, куди сім'я переїхала на літо. Віка (допомагала молодшій сестрі Олі розбирати коробки. Серед старого мотлоху Оля знайшла дивний предмет — важкий металевий фотоапарат з об'єктивом, що нагадував скляне око.

​— Дивись, Віко! Він такий холодний, — прошепотіла Оля. — І він наче шепоче: «Подивись на мене».

​Віка взяла камеру. Вона була старою, але всередині щось клацало, наче механічне серце. На корпусі було вишкрябано ім'я: «Колекціонер Миттєвостей».

​— Не вигадуй, Олю. Це просто стара «Зеніт» або щось подібне. Хоча... об'єктив справді дивний.

​Дівчата прибігли до батьків. Тато, занурений у звіти, навіть не підняв голови.

— Тату, ми знайшли старий фотоапарат! Оля каже, що він розмовляє!

— Віко, ти вже доросла, — відрізав тато. — Не підігруй сестрі. Фотоапарат — це оптика і механіка. Це не телефон, він не може розмовляти. Не бреши мені, що в залізяці є щось містичне. Йдіть гратися і не заважайте працювати.

​Оля вирішила сфотографувати Віку. Спалах був неймовірно яскравим — він не просто освітив кімнату, він на секунду випалив усі кольори, залишивши лише чорне і біле. Коли знімок виліз із нижнього отвору (хоча камера не була схожа на «Полароїд»), дівчата затамували подих.

​На фото була Віка. Але за її спиною стояла висока постать у чорному плащі, чиї руки закінчувалися довгими металевими затискачами. Постать тримала один затискач прямо над головою Віки.

​— Віко... хто це ззаду тебе? — тремтячим голосом запитала Оля.

Віка обернулася. Позаду була лише порожня стіна.

— Там нікого немає, Олю. Це... це просто дефект плівки. Стара хімія, розумієш?

​Але Віка відчула, як потилицю обпекло холодом. Вона побігла до мами, показуючи знімок.

— Мамо, подивись! На фото хтось є!

Мама лише мельком глянула на картку:

— Ой, дівчата, ну що за вигадки? Це просто подвійна експозиція або пліснява на лінзі. Світ логічний: якщо людини немає в кімнаті, її немає і на фото. Припиніть ці страшилки, ви лякаєте самі себе.

​З кожним новим знімком постать на фото ставала ближчою. Тепер Колекціонер Миттєвостей тримав Віку за плечі. Найстрашніше було те, що Віка почала зникати в реальності. Її голос ставав тихішим, рухи — повільнішими, а шкіра — блідою, наче папір.

​Батьки цього не помічали.

— Віко, чому ти така млява? — сварив тато. — Ти просто лінуєшся допомагати. Не вдавай із себе хвору, це просто підлітковий протест.

​Одного вечора Оля випадково сфотографувала обідній стіл. На знімку тато і мама сиділи за столом, але замість облич у них були чисті білі аркуші. А Колекціонер уже стояв біля Віки, відкривши свій «рот», який був забитий старими фотоплівками.

​— ВІН ЗАБИРАЄ ЇЇ! — закричала Оля. — Тату, мамо, Віка зникає! Подивіться на фото!

​Тато вихопив камеру і з розмаху кинув її на підлогу.

— Досить! Я викидаю цей непотріб! Олю, ти покарана за брехню, а Віка йде в свою кімнату без вечері за те, що підбурює молодшу!

​Але фотоапарат не розбився. Він видав звук, схожий на тихий сміх, і сам повернувся на полицю.

​Вночі Віка відчула, що не може поворухнутися. Вона була наче приклеєна до реальності. Колекціонер стояв у центрі кімнати. Він підняв фотоапарат і навів об'єктив на неї.

​— Твоє життя — це лише набір кадрів, — прошепотіла істота. — Твої батьки не бачать мене, бо вони не вірять у те, що не можна купити. А отже, ти мені ніхто не завадить.

​Оля вбігла в кімнату. Вона бачила Колекціонера чітко, бо дитяча віра — найсильніше світло. Вона схопила дзеркало зі столу і підставила його під об'єктив саме в той момент, коли Колекціонер натиснув на кнопку.

​СПАЛАХ!

​Світло відбилося від дзеркала і вдарило прямо в «око» монстра. Колекціонер закричав — звук нагадував тисячі розірваних фотографій. Його затягнуло у власну лінзу. Фотоапарат почав диміти і плавитися, перетворюючись на купу смердючого пластику.

​Батьки вбігли в кімнату, відчувши запах гару. Вони побачили Олю, що плакала, і Віку, до якої почав повертатися колір обличчя. На підлозі лежала остання фотографія, що випала з камери перед її знищенням.

​На знімку був тато, що обіймає обох доньок, а на задньому плані — порожнє, чисте вікно. І вперше за все літо тато не став шукати логічних пояснень.

​— Олю, Віко... — прошепотів він, дивлячись на розплавлену камеру. — Вибачте. Я бачив це світло. Воно було... не з нашого світу. Я вірю вам.

​З того дня в їхньому домі більше не було старих речей із горища. Але головне — батьки навчилися слухати. Бо вони зрозуміли: якщо ти не віриш у монстрів, це не означає, що вони не бачать тебе через об'єктив свого голодного ока.

​

​Порада : Ніколи не фотографуйтеся в дзеркалах старого будинку. Якщо на знімку за вашим плечем з'явилася зайва тінь — спаліть фотографію негайно. Не показуйте її дорослим, які не вірять, бо їхня невіра лише дає монстру час підійти ближче.