Розділ 65 . Очі скляної ляльки

Дощ барабанив по даху старого маєтку, куди сестри Лілі та Софі переїхали лише тиждень тому. Батьки поїхали у справах, залишивши їх самих під наглядом похмурої економки. Саме того вечора на ганку з’явилася дивна коробка. На ній не було ні марки, ні імені відправника, лише напис грубим почерком: «Для молодшої».

​Лілі, як старша, хотіла викинути коробку, але Софі вже встигла розірвати папір. Усередині лежала старовинна лялька з фарфоровим обличчям і великими скляними очима, що здавалися занадто живими.

​— Дивись, Лілі, вона схожа на мене! — радісно вигукнула Софі, притискаючи іграшку до себе.

​Дійсно, лялька мала таке саме золотаве волосся і маленьку родимку на щоці. Але Лілі помітила дещо інше: коли Софі відверталася, очі ляльки повільно переміщалися, стежачи за кожним рухом старшої сестри.

​Вночі Лілі прокинулася від дивного шепоту. Вона піднялася і пішла до кімнати сестри. Софі міцно спала, але лялька сиділа на краю ліжка, хоча ввечері її поклали в кошик.

​З грудей іграшки долинав механічний звук, схожий на запис на старій платівці. Але це не була дитяча пісня. Лялька шепотіла:

— Сім кроків до підвалу... шість кроків до темряви... одна сестра зайва...

​Лілі хотіла схопити іграшку, але та раптом повернула голову на 180 градусів і подивилася прямо на неї.

​— Софі! Прокидайся! — крикнула Лілі, але сестра не ворухнулася. Її дихання було занадто рівним, ніби вона була під глибоким закляттям.

​Раптом екран телефону Лілі, що лежав на тумбочці, спалахнув яскравим червоним світлом. На ньому з’явилося лише одне повідомлення: «Заміна розпочата. Залишилося 3 години».

​Лілі подивилася на руку Софі й здригнулася: шкіра дівчинки ставала блідою та твердою, наче фарфор, а пальці ляльки, навпаки, ставали м’якими та теплими. Лялька крала життя її сестри, щоб самій стати людиною.

Лілі схопила важкий залізний свічник, що стояв на комоді. Її руки тремтіли, але вона знала: якщо не зупинити це зараз, на ліжку замість її живої сестри залишиться лише холодна статуя.

​— Пробач мені, Софі, але я мушу це зробити! — вигукнула Лілі й замахнулася, щоб розбити фарфорову голову іграшки.

​Але в ту саму мить лялька розплющила свої скляні очі ширше, і з її нерухомих губ вилетів тонкий, дитячий голос.

— Лілі... будь ласка... не бий мене... мені боляче!

​Це був голос Софі. Точнісінько такий самий — з тими самими інтонаціями, якими вона просила казку на ніч. Лілі завмерла. Свічник вислизнув з її рук і з гуркотом упав на паркет.

​— Софі? Це ти? — прошепотіла вона, схиляючись над іграшкою.

​Лялька повільно підняла свою маленьку білу руку й торкнулася щоки Лілі. На дотик вона вже була теплою, як людська шкіра.

— Я тут, усередині... — шепотіла лялька. — Вона зачинила мене тут. Подивися на неї... подивися на те, що лежить на ліжку!

​Лілі обернулася до сестри. Софі все ще спала, але її обличчя стало ідеально гладким, без жодної зморшки чи пори. Вона виглядала як велетенська манекенниця з вітрини магазину. На її лобі з’явилася тонка, ледь помітна лінія — така, яку зазвичай мають розбірні іграшки.

​— Вона забирає моє тіло, Лілі! — знову пролунав голос із ляльки. — Розбий її! Розбий ту, що на ліжку, поки вона не розплющила очі!

​Лілі знову підняла свічник. Вона підійшла до ліжка, де лежала «порцелянова» Софі. Її серце розривалося. Якщо в ляльці справжня Софі, то те, що на ліжку — лише пуста оболонка, монстр, який хоче вкрасти життя її сестри.

​Вона занесла руку для удару, але раптом помітила одну маленьку деталь.

На руці дівчинки, що лежала на ліжку, був старий плетений браслет дружби, який вони змайстрували разом минулого літа. А на руці ляльки... на руці ляльки був намальований такий самий браслет, але він був лише частиною фарфорового візерунка.

​— Ти брешеш! — крикнула Лілі, повертаючись до ляльки. — Справжні спогади не можна підробити!

​Лялька миттєво змінила вираз обличчя. Її миле личко перекосилося від люті, а очі спалахнули чорним вогнем.

— Розумна дівчинка... — просичала іграшка. — Але запізно.

​Лялька стрибнула прямо на Лілі, виставивши гострі фарфорові пальці, що тепер нагадували кігті. У цей момент Софі на ліжку різко вдихнула повітря і розплющила очі.

Софі різко сіла на ліжку, її очі розплющилися саме в той момент, коли фарфорові кігті ляльки майже торкнулися горла Лілі. Вона не виглядала сонною — її погляд був холодним і рішучим, ніби вона весь цей час боролася всередині власного розуму.

​— Геть від моєї сестри! — закричала Софі.

​Вона схопила іграшку за ноги й з силою відкинула її до протилежного кутка кімнати, де в каміні догорали залишки вечірніх дров. Лялька вдарилася об цегляну стіну, видавши звук розбитого посуду, і впала прямо у вогонь.

​Крик, що пролунав із полум'я, не був людським. Це був тріск сухого дерева та дзвін розбитого скла. Фарфорове обличчя почало плавитися, і на мить у вогні проступили тисячі облич інших дітей, яких ця істота вкрала до них.

​— Лілі, ти в порядку? — Софі підбігла до старшої сестри. Її шкіра знову стала м’якою та теплою, а порцеляновий блиск зник, наче його й не було.

​Лілі міцно обійняла молодшу.

— Я ледь не зробила помилку... Я ледь не повірила їй.

​Вони стояли біля каміна, спостерігаючи, як вогонь пожирає останній шматочок мереживної сукні ляльки. Коли полум'я нарешті згасло, на дні залишилася лише одна річ — маленьке скляне око, яке не згоріло. Воно було прозорим і тепер дивилося в нікуди.

​Наступного ранку сестри вирішили нічого не розповідати дорослим — вони все одно б не повірили. Лілі взяла те скляне око, загорнула його в цупку тканину і закопала глибоко в саду під старим дубом.

​— Більше ніяких посилок, — сказала вона, витираючи руки від землі.

​Але коли вони повернулися до будинку, Софі раптом зупинилася на порозі.

— Лілі... а ти пам'ятаєш, що було в тій записці на коробці?

​— Так, — відповіла старша. — «Для молодшої».