Розділ 64 . Помилка виміру

Еліс та Майя були сестрами, які щойно переїхали до закритого приватного інтернату «Чорна скеля». Будівля стояла на самому краю обриву, а її вікна завжди здавалися порожніми зіницями, що дивляться в океан.

​— Тут пахне сирістю і старими паперами, — зморщила ніс Майя, тягнучи свою важку валізу по скрипучих сходах.

​— Головне — не підніматися на четвертий поверх, — сухо відказала Еліс. — Ти ж чула, що сказав директор? Там іде ремонт.

​Але Майя знала: ніякого ремонту там немає. Вона бачила вночі, як у вікнах четвертого поверху мерехтіло дивне зеленкувате світло, хоча в усій будівлі вимкнули електрику.

​Тієї ж ночі, коли весь інтернат заснув, Майя почула звук. Це не було «тук-тук». Це було шкрябання — довге, повільне, ніби хтось гострими нігтями намагався прорізати шлях крізь стелю прямо над її ліжком.

​— Еліс, прокинься... — прошепотіла вона, штовхаючи сестру.

​Еліс розплющила очі й завмерла. На білій стелі їхньої кімнати почали проступати мокрі плями. Вони складалися у слова, які неможливо було прочитати, бо літери постійно змінювали форму.

​Майя схопила свій телефон і увімкнула камеру, сподіваючись, що спалах відлякає те, що було вгорі. Але коли вона подивилася на екран через об’єктив, її серце ледь не зупинилося. На екрані телефону в їхній кімнаті було троє людей.

​Вона сама, Еліс, що сиділа поруч, і третя фігура — висока жінка в старій шкільній формі, яка стояла прямо між їхніми ліжками й тримала руки на їхніх плечах.

​— Еліс... не рухайся... — видихнула Майя. — Вона прямо тут. Але ми її не бачимо без камери.

​Жінка на екрані повільно нахилилася до вуха Майї. І хоча в кімнаті панувала тиша, динамік телефону видав різкий, пронизливий скрегіт:

​«Ви знайшли мою кімнату... тепер я заберу ваші...»

​Раптом екран телефону тріснув, і світло в кімнаті згасло остаточно. З темряви почувся звук кроків, але це були не людські кроки. Це був стукіт важких копит по паркету.

Еліс схопила Майю за руку, і вони вискочили в темний коридор. Серце кожної калатало так сильно, що здавалося, ніби весь інтернат чує цей ритм. Кроки-стукоти за спиною не вщухали, але вони були повільними, розважливими, наче істота давала їм шанс втекти... або просто гралася.

​— У бібліотеку! — вигукнула Еліс. — Там мають бути старі плани будівлі!

​Вони влетіли до величезної зали, де пахло пилом і старим клеєм. Світло від ліхтарика Майї вихоплювало з темряви нескінченні ряди полиць. Дівчата кинулися до секції «Історія закладу».

​Майя випадково зачепила важку папку, і з неї випало старе чорно-біле фото. На знімку були вихованці школи сто років тому. В центрі стояв директор, а поруч із ним — та сама жінка в шкільній формі, яку вони бачили через камеру телефону. Але її обличчя на фото було стерте, ніби хтось навмисно вишкрябав його ножем.

​— Дивись, — тремтячим пальцем Майя вказала на підпис під фото: «Клас 4-Б. Остання зміна перед закриттям четвертого поверху».

​Раптом усі книжки на полицях почали вібрувати. Одна за одною вони почали вилітати зі своїх місць, розкриваючись у повітрі, як крила птахів. Сторінки шелестіли, і з них виривалися уривки фраз, що зливалися в один гучний шепіт:

​«Вона шукає своє обличчя... Вона шукає тих, хто схожий...»

​Еліс відкрила стару карту будівлі, що лежала на столі. Її очі розширилися від жаху. Четвертого поверху на плані взагалі не було. Замість нього була порожнеча, зафарбована чорною тушшю.

​— Майя, — голос Еліс став зовсім тихим. — Подивися на свої руки.

​Майя підняла долоні. Вони ставали напівпрозорими, як дим. Її пальці повільно зникали, перетворюючись на цифрові перешкоди, подібні до тих, що були на екрані планшета.

​З глибини бібліотеки почувся голос жінки — цього разу не з динаміка, а прямо в їхніх головах:

— Ви — мої нові сторінки. Я запишу вашу історію поверх своєї...

​Важкі дубові двері бібліотеки з гуркотом зачинилися, і засув повернувся сам собою. Вони були заблоковані.

Майя відчайдушно почала мацати стіну за важким стелажем з написом «Заборонена історія». Її пальці, що ставали все більш прозорими, раптом відчули холодний метал. Це було не дерево полиці, а прихована ручка, замаскована під корінець старої книги.

​— Еліс, сюди! Допоможи мені! — крикнула вона.

​Сестри разом натиснули на важіль. Зі скреготом, від якого заклало вуха, частина стіни разом із полицями повільно від’їхала вбік, відкриваючи вузький, вертикальний лаз, що вів кудись угору.

​Вони втиснулися в тісний простір якраз у той момент, коли перша полиця в бібліотеці вибухнула дрібними трісками під ударом чогось невидимого. У лазі панувала абсолютна темрява, і лише світло від екрана Майїного телефону, що вже миготів червоним (залишилося 3% заряду), освітлювало шлях.

​Сходи всередині стіни були металевими та крижаними на дотик.

— Ми піднімаємося на четвертий поверх, — прошепотіла Еліс, її голос тремтів. — На той самий, якого немає на карті.

​Коли вони нарешті вибралися через люк у підлозі, дівчата опинилися в довгому коридорі. Тут не було вікон, лише нескінченні двері з номерами класів. Але найстрашніше було інше: на стінах висіли сотні дзеркал різних форм і розмірів.

​Майя випадково глянула в одне з них і скрикнула. В її відображенні не було обличчя. Замість очей, носа та рота була гладка, біла поверхня, схожа на порцелянову маску.

​— Еліс, твоє обличчя! — Майя з жахом побачила, що старша сестра теж починає «стиратися».

​Раптом усі дзеркала в коридорі почали синхронно вібрувати. З кожного відображення почали виходити постаті — дівчатка в такій самій формі, як у них, але всі вони були безликими. Вони простягали руки до сестер, шепочучи:

«Поділіться... віддайте нам свої імена... ми хочемо знову бути справжніми...»

​Телефон у руці Майї видав останній писк і вимкнувся. Темрява стала повною.

​— Еліс? Ти тут? — Майя почала мацати повітря, але замість теплої руки сестри вона відчула щось холодне, гладке та тверде.