Розділ 61 . Господар Скарбнички

Все почалося в дощовий вівторок. Майя вилізла з-під старого каміна, тримаючи в руках брудну, важку скарбничку. Вона була дивною: замість звичайної щілини для монет у неї був рот із маленькими, білими, гострими зубами.

— Віко, дивись! Вона сказала, що її звати "Ням-Ням", і вона хоче, щоб я розповіла їй свій секрет.

​Віка здригнулася. Скарбничка здавалася теплою на дотик, наче в ній текла кров.

— Майю, викинь це. Вона виглядає гидко. Давай віддамо її татові.

​Дівчата прийшли в кабінет до батька. Тато навіть не підняв очей від документів.

— Тату, Майя знайшла якусь дивну річ у димарі. Вона каже, що вона розмовляє.

— Дівчата, я зайнятий, — відрізав тато. — Майю, не вигадуй дурниць. Це просто стара іграшка попередніх власників. Помий її і грайся, але не заважай мені працювати. Не бреши про "голоси", це просто вітер у трубах.

​Мама, проходячи повз, лише додала:

— Віко, ти старша. Припини підігрувати її фантазіям. Світ логічний, у ньому немає місця для речей, що говорять. Ідіть вечеряти.

​Вночі Віка прокинулася від того, що в кімнаті було занадто тихо. Вона покликала Майю, яка спала на сусідньому ліжку, але та не відповіла. Майя сиділа на підлозі перед скарбничкою. Її рот був широко відкритий, але вона не могла видати жодного звуку.

​Зі скарбнички вилетів прозорий, сизий дим. Віка почула голос Майї, але він лунав зсередини керамічної свині:

— Віко... допоможи... вона забирає моє "Я"... вона каже, що мої слова дуже смачні...

​Віка кинулася до батьківської спальні. Вона трясла маму, кричала татові, що Майя втратила голос.

— Мамо, вставай! Та свиня з'їла її голос! Майя не може говорити!

​Батьки зайшли в дитячу. Майя просто сиділа і дивилася в одну точку.

— Аню, це вже занадто! — вигукнув тато. — Майя просто грає в мовчанку, бо ви хочете привернути увагу. Вона здорова. Подивися на неї — ніяких ознак хвороби. Припини брехати і маніпулювати нами! Якщо вранці вона не заговорить, ви обидві залишитеся без гаджетів на місяць!

​Вони зачинили двері. Віка залишилася один на один із Голодним Фарфором. Скарбничка стала більшою. Її зуби заблищали, а керамічні очі повернулися в бік Віки.

​Наступного дня стало ще гірше. Майя почала забувати своє ім'я. Потім вона забула, як тримати ложку. Вона ставала схожою на порожню ляльку. Батьки викликали лікаря, але той лише розвів руками: "Фізично вона здорова. Можливо, це психологічний шок від переїзду. Не вірте її "грі", вона просто хоче уваги".

​Віка бачила, як тінь від скарбнички вночі видовжується і заповзає Майї прямо в рот. Вона зрозуміла: якщо вона не врятує сестру зараз, Майя назавжди стане частиною керамічного монстра.

​Аня згадала правило з нашого «Магічного Літопису»: «Істоти, що крадуть голоси, живляться тишею і невірою дорослих. Щоб знищити їх, треба змусити дорослих почути те, що неможливо пояснити логікою».

​Віка пішла в кабінет до тата. Вона не стала кричати. Вона просто взяла скарбничку і поставила її перед ним на стіл.

— Ти не віриш мені, тату? Ти кажеш, що я брешу? Тоді послухай свою власну таємницю.

​Вона сильно стиснула скарбничку. І раптом із керамічного рота пролунав голос тата. Це був його голос десятирічної давнини, коли він був ще маленьким і розповідав свою найбільшу таємницю матері. Скарбничка почала випльовувати всі голоси, які вона колись чула в цьому домі.

​Тато зблід. Його руки затремтіли.

— Це... це мій голос. Як вона може це знати?

​В цей момент у кабінет зайшла мама. Скарбничка повернула до неї свою морду і заговорила голосом маминої померлої бабусі.

— Олено... ти завжди була занадто гордою, щоб вірити своїм очам...

​Мама скрикнула і впала в крісло. Доросла логіка розсипалася, як картковий будинок. Вони нарешті побачили: скарбничка пульсувала, її зуби ставали все більшими, а в кутках кабінету почали збиратися тіні всіх дітей, чиї голоси вона з'їла.

​— ВІКО, БИЙ ЇЇ! — закричав тато, нарешті визнаючи правду.

​Віка підняла важку мармурову статуетку і з усієї сили вдарила по Голодному Фарфору. Але скарбничка не розбилася. Вона лише засміялася тисячею дитячих голосів.

— Ти не можеш розбити мене фізично, — прошепотіла вона. — Тільки справжнє каяття за невіру може мене знищити.

​Мама і тато підбігли до Майї, яка стояла в дверях. Вони впали перед нею на коліна.

— Пробач нам, Майю! — плакала мама. — Ми були сліпими! Ми віримо тобі! Ми віримо кожному твоєму слову!

​Як тільки ці слова були сказані щиро, скарбничка почала тріскатися сама собою. З неї вирвався потужний потік яскравого світла — це поверталися вкрадені голоси. Скарбничка розлетілася на дрібний білий пил.

​Майя глибоко вдихнула і вперше за тиждень прошепотіла:

— Віко... мені було так холодно всередині тієї свині.

​Батьки довго не могли прийти до тями. Вони викинули всі старі речі з дому. Тепер вони ніколи не кажуть "не вигадуй". Вони знають: світ набагато страшніший і дивніший, ніж їхні закони та параграфи.

​Тепер у дитячій кімнаті завжди горить світло, а тато кожної неділі перевіряє димар. Не на наявність сажі, а на наявність того, що може там ховатися і чекати на нову дитину, чиї батьки "занадто розумні", щоб вірити в монстрів.

​Порада :  Якщо ви знайшли стару річ, яка здається "занадто привабливою" або "теплою" — ніколи не розповідайте їй свої секрети. Ваші слова — це ваша сила. Як тільки ви віддаєте їх предмету, ви стаєте його власністю. А батькам порада: якщо ваша дитина замовкла — це не завжди гра. Іноді це означає, що її голос уже хтось перетравлює.