Розділ 60 . Дзеркальна Близнючка

Все почалося в суботу, коли дівчата розбирали іграшки. У кутку кімнати стояла величезна стара шафа з дзеркальними дверцятами. Надійка чистила зуби і раптом завмерла.

— Аню... подивися. Моє відображення... воно ще не закінчило чистити зуби, хоча я вже прополоскала рот.

​Аня підійшла, сміючись:

— Надійко, ну що ти знову вигадуєш? Це просто гра світла. Ти зашвидко повернулася. Не бреши мені, ти просто хочеш, щоб я з тобою погралася.

​Але коли Аня сама глянула в дзеркало, вона побачила те, від чого в неї похололо всередині. Її власне відображення моргнуло... але сама Аня в цей момент дивилася широко відкритими очима. Відображення Ані посміхнулося — холодно, широко, показуючи занадто багато зубів.

​— Мамо! Тату! — закричала Аня, вибігаючи в коридор. — З нашим дзеркалом щось не так! Воно живе само по собі!

​Тато відірвався від газети:

— Аню, ти вже доросла дівчинка. Досить лякати сестру. Дзеркало — це просто скло і амальгама. Мабуть, воно старе і трохи викривлене. Припини ці казки, інакше заберу телефон до кінця місяця!

​Вночі Аню розбудив дивний звук. Скрип-скрип... Наче хтось різав скло алмазом. Вона відкрила очі й побачила, що ліжко Надійки порожнє. А дзеркало на шафі світилося тьмяним, фосфоресцентним світлом.

​Аня підповзла ближче. По той бік скла вона побачила Надійку. Справжня Надійка стояла в сірому, безбарвному світі, схожому на їхню кімнату, і розпачливо била кулачками по склу. Але звуку не було. Була лише тиша.

​А поруч із ліжком Ані стояла «інша» Надійка. Вона виглядала точнісінько як сестра, але її очі були не карими, а наче наповненими ртуттю.

— Тепер я буду хорошою сестрою, — прошепотіла Копія. — Я не буду вередувати. Я буду подобатися мамі. А вона... вона залишиться там, де слова не мають значення.

​Аня кинулася до батьків. Вона трясла маму за плечі:

— Мамо, вставай! Надійку забрали в дзеркало! Там стоїть монстр! Подивися на неї, у неї очі зі срібла!

​Мама зайшла в кімнату, де Копія Надійки слухняно сиділа на ліжку.

— Аню, припини істерику! — вигукнула мама. — Надійка спокійно спить. Вона навіть не поворухнулася. А ти бігаєш і кричиш. Ти просто заздриш, що вона сьогодні вела себе краще за тебе. Іди в ліжко і щоб я більше не чула жодного слова про монстрів! Це твоя остання попереджувальна «брехня»!

​Минуло три дні. Дорослі були в захваті від «нової» Надійки. Вона прибирала в кімнаті, з’їдала весь суп і ніколи не сперечалася. Тільки Аня бачила, як Копія іноді підходить до дзеркала і торкається його пальцями, які ставали рідкими, наче ртуть, і проникали всередину.

​Аня зрозуміла: скоро Копія забере і її. Вона бачила, як її власне відображення в дзеркалі стає дедалі чіткішим, а сама вона починає бліднути.

​Аня згадала настанову з нашого «Магічного Літопису»: «Якщо дорослі не вірять — стань для них дзеркалом їхнього власного страху. Скло боїться тільки справжнього тепла і голосу крові».

​Аня схопила Надійчину улюблену іграшку — старе обтріпане ведмежа, яке пахло домом. Вона підбігла до дзеркала, коли батьки зайшли в кімнату, щоб покликати їх на вечерю.

​— Дивіться! — закричала Аня. — Ви кажете, що я брешу? Тоді подивіться, що станеться з «вашою» ідеальною донькою!

​Аня приклала ведмежа до скла. Справжня Надійка з того боку теж простягнула руки. У місці дотику скло почало плавитися. Копія Надійки зашипіла, її обличчя почало «стікати», як фарба під дощем. Вона схопила маму за руку, і мама відчула, що рука доньки — це не тепла плоть, а холодні, гострі уламки скла.

​Мама скрикнула від болю — на її долоні залишилися глибокі порізи, хоча «Надійка» просто тримала її. Тато нарешті побачив: у дзеркалі була інша дитина, яка плакала без звуку.

​— БОЖЕ МІЙ! — вигукнув тато. — Аню, ти казала правду! Що це таке?!

​Як тільки тато визнав правду, сила Скляної Пожирачки похитнулася. Невіра дорослих була її єдиним захистом. Тепер, коли вони бачили монстра, він став вразливим.

​Копія почала видовжуватися, перетворюючись на гостру скляну піку. Вона хотіла розбити дзеркало зсередини, щоб Надійка назавжди залишилася там. Але Аня не дала їй цього зробити. Вона схопила татів важкий залізний молоток і закричала:

— Я ВІРЮ ТОБІ, СЕСТРИЧКО!

​Аня вдарила не по центру дзеркала, а по його кутах, де ховалися тіні. Скло не розлетілося — воно розсипалося на дрібний срібний пісок. І з цього піску виринуло тепле тіло справжньої Надійки.

​Надійка впала на руки батькам, тремтячи від холоду задзеркалля. Копія зникла, залишивши на підлозі лише жменю розбитого скла, яке миттєво почорніло.

​Батьки довго мовчали. Вони дивилися на свої порізані руки і на Аню, яка врятувала їх усіх.

— Пробачте нам, дівчатка, — прошепотів тато. — Ми думали, що захищаємо вас від фантазій, а насправді залишили вас беззахисними перед жахом.

​З того дня в їхньому домі немає жодного великого дзеркала. Всі вони завішені щільною тканиною або замінені на матові поверхні. Бо Аня і Надійка знають: скло пам’ятає все. І іноді, коли в кімнаті стає дуже тихо, з-за завішеної шафи все ще чути тихий звук... скрип-скрип... Наче хтось із того боку дуже хоче повернутися і «виправити» цей світ.

​Порада : Якщо ваша сестра каже, що її відображення поводиться дивно — поставте перед дзеркалом свічку. Справжнє полум’я неможливо скопіювати ідеально, воно завжди покаже правду. А батькам порада: якщо ваша дитина раптом стала «ідеальною» і перестала вередувати — це привід не для радості, а для того, щоб перевірити, чи не залишилася її справжня душа по той бік скла.