Розділ 59 . Друга Мама

Усе почалося в першу ж ніч. Софійка прибігла у вітальню, де батьки розпаковували коробки.

— Мамо, тату! Там під моїм ліжком хтось є! Вона каже, що вона — це ти, мамо, тільки "виправлена". Вона просить мене відкрити маленькі дверцята в стіні біля плінтуса.

​Валерій лише розсміявся, не відриваючись від збирання шафи:

— Софійко, це старий дім. Дерево сохне і скрипить. А "голоси" — це просто вітер у димарі. Не бреши нам, ти просто хочеш спати з нами, бо боїшся темряви. Ти вже велика дівчинка, іди до себе.

​Олена додала, навіть не обійнявши доньку:

— Якщо ти ще раз прийдеш з цими казками, ми заберемо твою улюблену ляльку на тиждень. Спи!

​Софійка повернулася в кімнату. Вона бачила, як з-під плінтуса висунувся довгий, блідий палець, який почав вистукувати ритм її серця по дереву. Тук-тук... тук-тук...

​Минув тиждень. Софійка стала мовчазною. Вона більше не скаржилася. Батьки раділи: "Ось бачиш, переросла фантазії!". Але вони не помічали, що Олена почала забувати рецепти, які знала все життя, а Валерій став губити ключі у власному домі.

​Одного вечора Олена готувала вечерю. Раптом вона почула сміх Софійки з підвалу.

— Мамо, йди сюди! Тут така гарна іграшка!

​Олена спустилася. У підвалі було холодно. Вона побачила Софійку, яка сиділа спиною до неї.

— Софійко, що ти тут робиш? — запитала Олена.

​Дівчинка повернулася. Її очі були повні сліз.

— Мамо, біжи! Вона вже майже закінчила!

​У цей момент з найтемнішого кутка підвалу вийшла... Олена. Вона була одягнена в таку саму сукню, мала таку саму зачіску, але її шкіра була ідеально гладкою, як пластик, а замість очей були два темні отвори, в глибині яких щось ворушилося.

​— Хто ти така?! — скрикнула справжня Олена.

— Я — та, кому Софійка розповіла всі свої секрети, — прошепотіла Копія голосом Олени, але без жодної емоції. — Ти не вірила їй. Ти називала її слова брехнею. Ти сама віддала мені своє місце, бо перестала бути для неї захистом.

​Копія почала наближатися. Справжня Олена відчула, як її власне тіло стає прозорим. Вона намагалася закричати "Валерію!", але голос зник. Копія вже простягнула руку, щоб торкнутися її обличчя і остаточно "стерти" оригінал.

​У цей момент зверху почувся тупіт. Це був Валерій.

— Олено, де ви? Досить гратися!

​Він забіг у підвал і завмер. Перед ним було дві дружини. Одна — налякана і бліда, інша — ідеальна і спокійна.

— Валерію, допоможи! — вигукнули обидві одночасно.

​Валерій схопився за голову. Його логіка вила: "Це неможливо! Це галюцинація!". Він хотів повірити "ідеальній" Олені, бо вона виглядала правильніше.

— Тату! — закричала Софійка. — Згадай, що я казала в перший день! Ти не вірив мені! Повір зараз!

​Валерій згадав. Він згадав, як грубо відштовхнув доньку. Він згадав правило з нашого Альманаху: «Монстр-двійник живиться невірою. Тільки правда, визнана вголос, може розірвати його зв'язок з нашим світом».

​Валерій схопив справжню Олену за руку. Вона була холодною, але він відчув пульс — живий, нерівний, справжній.

— Я ВІРЮ ТОБІ, СОФІЙКО! — закричав він у порожнечу підвалу. — Ти казала правду! Це істота під підлогою! Я БАЧУ ТЕБЕ, ПОТВОРО!

​Як тільки ці слова прозвучали, "ідеальна" Олена почала тріскатися. Її пластикова шкіра посипалася сірим пилом. Вона видала звук, схожий на скрегіт цвяха по металу, і втягнулася назад у щілину між цеглинами підвалу.

​У домі нарешті стало тихо. Справжня Олена знову стала видимою. Валерій впав на коліна і міцно обійняв доньку.

— Пробач нам, маленька. Ми були сліпими. Ми більше ніколи, чуєш, ніколи не скажемо, що ти вигадуєш.

​З того дня в цьому будинку немає жодного зачиненого кутка. Батьки самі перевіряють кожну щілину, якщо Софійка каже, що там щось шурхотить. Вони зрозуміли: монстри приходять не до наляканих дітей, вони приходять до дорослих, які відмовилися чути правду.

​Порада :  Якщо ви чуєте, як мама кличе вас із іншої кімнати, але ви точно знаєте, що вона пішла в магазин — ніколи не йдіть на голос. Справжня мама завжди прийде сама і обійме вас. А батькам порада: коли дитина каже "це не ти", краще зупинитися і перевірити свою тінь. Можливо, вона вже почала жити власним життям.