Розділ 56 . Колекціонер Недбалості

​— Юлю, я востаннє кажу: підійми цей носок і поклади в кошик! — Ірина стояла в дверях дитячої, склавши руки на грудях.

​— Мамо, я не можу... Він упав занадто близько до шафи. Пан Гачок уже витягнув звідти свою лапу. Якщо я нахилюся, він зачепить мене за волосся!

​Ірина закотила очі:

— Що за безглузді казки? Тобі просто лінь нахилитися! «Пан Гачок»... Які дурниці! Ти просто передивилася мультики про монстрів. Не бреши мені, Юлю, прибирання — це обов’язок, а не привід для фантазій. Швидко підняла, або тиждень без планшета!

​Мама розвернулася і пішла, залишивши Юлю одну в тиші, яка раптом стала дуже важкою.

​Через кілька днів Ірина помітила, що з дому зникають речі. Спочатку це були дрібниці: один носок із пари, ложка, ключі від поштової скриньки. Але потім зникла її улюблена срібна брошка, яку вона залишила на краю столу.

​— Юлю, ти брала мою брошку? — суворо запитала мама.

— Ні, мамо... вона впала на підлогу вранці. Я хотіла підняти, але Пан Гачок був швидшим. Він тепер став великим, бо ти кажеш, що його немає. Він живиться твоєю невірою.

​— Досить! — крикнула Ірина. — Я сама все знайду і доведу тобі, що там порожньо!

​Вона принесла ліхтарик і рішуче стала на коліна перед шафою в дитячій.

​Ірина посвітила під шафу. Там було темно і пильно.

— Бачиш? — крикнула вона. — Тільки пил! Нічого...

​Раптом світло ліхтарика вихопило щось блискуче. Це була її брошка. Але вона не просто лежала. Вона була нанизана на довгий, тонкий залізний прут, який повільно втягувався вглиб, у саму стіну.

​Ірина простягнула руку, щоб схопити брошку, і в ту ж мить щось крижане і гостре вчепилося їй у зап'ястя. З-під шафи виринуло обличчя-ґудзик. Пан Гачок не мав голосу, але він видав звук, схожий на скрегіт металу по склу.

​Істота почала тягнути Ірину під шафу. Її рука застрягла, а пальці-гачки почали обплітати її лікоть. Доросла логіка Ірини тріснула: «Це неможливо... шафа занадто низька... там немає місця для істоти...». Але біль був справжнім.

​— МАМО! — Юля вбігла в кімнату, тримаючи в руках баночку з яскравими кольоровими намистинами. — Він не любить те, що ми цінуємо!

​Юля почала розкидати намистини в інший бік кімнати. Пан Гачок, почувши звук «нової здобичі», на секунду послабив хватку. Ірина вирвала руку.

​— Я ВІРЮ ТОБІ! — закричала вона, хапаючи доньку. — Юлю, я його бачила! Він справжній!

​Від цих слів Пан Гачок здригнувся. Його тіло з павутини почало розпадатися. Невіра була його панциром, а коли мама визнала правду, він став просто купою старого сміття. За секунду під шафою залишився лише пил і стара брошка.

​З того дня Ірина ніколи не сварить Юлю за розкидані речі, якщо дівчинка каже, що боїться їх піднімати. Тепер вони прибирають разом, обов'язково вмикаючи яскраве світло. А шафу вони замінили на таку, що стоїть на високих ніжках, щоб там не було жодного «темного куточка».

​Порада :  Якщо ви впустили щось цінне в темний куток і відчуваєте, що за вашою рукою хтось спостерігає — ніколи не лізьте туди самі. Киньте в інший куток щось непотрібне (старий ґудзик або скріпку), щоб відволікти увагу. А батькам пам'ятайте: ваша невіра — це найкраще маскування для монстрів. Коли ви кажете «там нікого немає», ви робите їх невидимими, але не нешкідливими.