Розділ 54 . Пожирач Сторінок

Оля підійшла до столу бібліотекарки, притискаючи до грудей стару книгу казок.

— Тамаро Іванівно, будь ласка, перевірте третій стелаж. Там... там якась книга сама гортає сторінки. І вона шепоче моє ім’я. Коли я проходжу повз, звідти вилазить чорна мотузка і намагається схопити мене за рюкзак.

​Тамара Іванівна навіть не підняла окулярів:

— Олю, ну ти ж розумна дівчинка. Книги не розмовляють. Це просто протяг від старого вікна. А «мотузка» — це, мабуть, павутина, яку техпрацівниця забула прибрати. Не бреши мені, ти просто перечитала страшилок на ніч. Іди додому і випий теплого молока.

​Вона вихопила книгу з рук Олі й голосно поставила її на полицю «Повернення».

​Ввечері, коли бібліотека вже зачинилася, Тамара Іванівна залишилася заповнювати формуляри. Раптом вона помітила дивну річ: літери в журналах почали... осипатися. Вони падали з паперу, як дрібні чорні мурахи, і зникали в щілинах підлоги.

​— Що за жарти? — прошепотіла вона, протираючи окуляри.

​З глибини залу, саме від третього стелажа, почувся звук, схожий на тихий сміх. Хрусь... хрусь... Наче хтось дуже великий жував сухе листя. Тамара Іванівна взяла ліхтарик і пішла перевірити. На підлозі лежали порожні обкладинки книг. Весь текст із них був «виїдений», залишаючи лише білу порожнечу.

​На третьому стелажі вона побачила Закладку. Істота вже не була стрічкою. Вона роздулася від з’їдених слів і стала схожою на довгий, чорний язик, що звисав зі стелі. На ньому розплющилися сотні очей, і всі вони дивилися на бібліотекарку.

​— Ти казала, що я — це павутина... — прошепотіла Істота тисячею голосів зі з’їдених книг. — Тепер я прочитаю твою пам’ять. Я виїм твоє ім’я, і ти станеш чистим аркушем.

​Закладка кинулася на Тамару Іванівну, обплітаючи її руки своїми тонкими, чорними нитками. Бібліотекарка намагалася закричати, але її голос став плоским, як надруковане слово.

​У цей момент двері бібліотеки відчинилися. Це була Оля — вона забула свій телефон і повернулася за ним. Побачивши жах посеред залу, вона не втекла. Оля схопила з полиці найважчу книгу — «Великий словник мови» — і з усієї сили вдарила нею по «голові» Закладки.

​— Вона не павутина! — крикнула Оля. — Тамаро Іванівно, скажіть це вголос! Повірте мені!

​Бібліотекарка, задихаючись, нарешті вимовила:

— Я... я бачу тебе! Ти — Закладка-Людожер! Ти справжня!

​Від того, що доросла людина нарешті назвала монстра на ім’я, Істота почала стрімко зменшуватися. Вона не витримала ваги знань із словника та визнання реальності. Закладка перетворилася на звичайну, стару, вицвілу стрічку, яка впала на підлогу і розсипалася на попіл.

​Порада : Якщо ви бачите, що літери в книзі починають ворушитися або змінювати зміст — негайно закрийте книгу і покладіть на неї щось важке (наприклад, камінь або іншу книгу). Ніколи не залишайте книги відкритими на ніч. А якщо бібліотекарка не вірить — просто покажіть їй порожню сторінку, з якої втекли слова. Монстри паперу бояться порожнечі, яку вони самі ж і створюють.