Розділ 53 . Колекціонер Мовчання

​Маргарита Сергіївна перевіряла зошити, коли Даринка підійшла до її столу.

— Маргарито Сергіївно, будь ласка, не йдіть. Там... за зеленою дошкою... хтось шкрябається. Він каже, що якщо я не віддам йому своє ім’я, він забере мій голос.

​Вчителька навіть не відірвалася від екрана телефону:

— Даринко, ну що за дитячий садок? Це стара будівля, тут погана акустика. Це просто вітер у трубах або миші. Не бреши мені, ти просто хочеш, щоб я тебе провела додому, бо лінуєшся йти сама. Іди вже, я зайнята.

​Вона виставила дівчинку за двері й зачинилася. Степан Петрович, який проходив мимо з ліхтариком, похитав головою. Він бачив, як тінь під дошкою почала видовжуватися, стаючи схожою на худу руку з шістьма пальцями.

​Наступного дня Даринка прийшла до школи, але вона не могла вимовити жодного слова. Коли вчителька викликала її до дошки, дівчинка просто стояла і мовчала. Навіть коли Маргарита Сергіївна сварила її, Даринка не плакала. Вона просто дивилася на вчительку порожніми, сірими очима.

​— Що за протест? — нервувала Маргарита Сергіївна. — Я поставлю тобі двійку! Не вдавай, що ти мене не чуєш!

​Ввечері вчителька знову залишилася одна. Раптом вона почула, як за дошкою хтось чітко вимовив:

— Ма-рга-ри-та...

​Голос був ідентичним до голосу Даринки. Потім він став голосом самої вчительки.

— Маргарито Сергіївно, чому ви не вірили? Тепер я маю ім’я Даринки, а тепер хочу твоє.

​З-за дошки почало виповзати Щось. Це був Колекціонер Мовчання. Істота, яка складалася з тисячі невимовлених слів та дитячих скарг, які дорослі проігнорували. Вона не мала обличчя, лише величезний рот, зашитий шкільними нитками, які розривалися з кожним новим вкраденим словом.

​Маргарита Сергіївна спробувала закричати, але відчула, що її горло наче забите сухою крейдою. Вона не могла вимовити навіть власного імені.

​Тут у клас зайшов Степан Петрович. Він не злякався. Він просто дістав свій старий залізний ключ і вдарив ним об трубу опалення. Дзинь!

— Я бачив тебе ще тридцять років тому, — спокійно сказав сторож. — Ти ростеш на людській байдужості. Але сьогодні я привів  ту, хто тебе не боїться.

​До класу зайшла Даринка. Вона тримала в руках свій зошит, де на кожній сторінці було написано її ім’я. Тисячі разів.

​— Ти не забрав моє ім’я, — прошепотіла Даринка (її голос повернувся, як тільки вона побачила, що сторож їй вірить). — Бо воно записане тут. І в серці моєї мами. І в пам’яті Степана Петровича.

​Вона почала розривати аркуші з іменем і кидати їх у Колекціонера. Кожен аркуш, торкаючись істоти, спалахував яскравим світлом. Колекціонер Мовчання почав зменшуватися, його зашитий рот знову стягнувся нитками, і він втягнувся назад у вузьку щілину за дошкою.

​Маргарита Сергіївна впала в крісло. Її голос повернувся, але вона не могла сказати ні слова від сорому.

— Пробач мені, Даринко, — нарешті вимовила вона.

​З того дня Маргарита Сергіївна ніколи не каже учням «не бреши». Вона уважно слухає кожну історію про «шурхіт» чи «тіні». Бо вона знає: якщо вчитель не почує учня, його обов’язково почує Колекціонер Мовчання.

​Порада : Якщо ви відчуваєте, що за шкільною дошкою хтось є — напишіть своє ім’я на шматочку паперу і покладіть його собі в кишеню. Це ваш якір у реальності. А якщо вчителька не вірить — просто покличте сторожа. Ті, хто працюють у школі вночі, знають про правду набагато більше, ніж ті, хто приходить лише на уроки.