Розділ 51 . Одинадцята Парта

​У класі було лише десять парт. Але Артем та Оля завжди сиділи на одинадцятій, яку Галина Петрівна чомусь ніколи не помічала.

— Галино Петрівно, — підняв руку Артем на уроці. — Нашій одинадцятій парті знову не вистачило підручників.

​— Артеме, досить зривати урок! У класі десять парт. Ти сидиш на десятій. Не бреши мені! — відрізала вчителька, навіть не повернувши голови.

​Артем подивився на Олю. Вона кивнула. На одинадцятій парті, прямо поруч із ними, сидів Хлопчик. Він був блідим, у старій шкільній формі, і його руки були постійно складені на парті. Але Галина Петрівна дивилася крізь нього, ніби там було порожнє місце.

​З кожним уроком Блідий Учень ставав реальнішим. Він почав піднімати руку, але Галина Петрівна його не викликала. Тоді він почав писати на дошці. Коли вчителька відверталася, на дошці з'являлися написи, зроблені крейдою: «Чому ви не бачите мене? Я вивчив усі формули. Я хочу відповісти».

​— Хто це зробив?! — кричала Галина Петрівна. — Артеме, це ти? Знову твої дурні жарти?

​— Це він, Галино Петрівно! Він сидить на одинадцятій парті! Подивіться на нього! — благала Оля.

— Припиніть ці казки! Я вірю тільки в те, що бачу! — вчителька стерла напис і продовжила урок.

​Вона так сильно хотіла бути правою, що її мозок просто «стирав» Блідого Учня з реальності. Але в класі ставало дедалі холодніше, а крейда сама собою ламалася на столі.

​Вночі Галина Петрівна залишилася в школі, щоб перевірити зошити. У класі було тихо і темно. Раптом вона почула звук... звук скрипіння крейди по дошці.

​Вона підняла очі. На дошці з'являлися написи, один за одним: «Галино Петрівна... Чому ви не вірите нам? Ми всі тут... На одинадцятій парті... Ми чекаємо на вашу оцінку...».

​Вона глянула в глибину класу. Там, де мала бути лише темрява, стояла одинадцята парта. І на ній сидів Блідий Учень. Але тепер він був не один. Навколо нього стояли сотні дітей — усі, хто коли-небудь сидів на одинадцятій парті, всі, хто боявся помилки, всі, кого не почули вчителі.

​Галина Петрівна зрозуміла: її невіра — це була їхня в'язниця. Вона згадала правило з нашого Альманаху: «Слово вчителя має магічну силу. Воно може вбити, а може врятувати. Визнай, що ти помилилася, і Тінь розсиплеться на фотони».

​Вона не стала тікати. Вона підійшла до одинадцятої парти і подивилася в порожнє обличчя Блідого Учня.

— Я... я бачу тебе, — тихо сказала вона. — Пробач мені. Я помилилася. Одинадцята парта існує. І ти існуєш.

​В ту ж мить Блідий Учень посміхнувся. Його аркуш-обличчя вкрився тисячами дрібних тріщин, і він розсипався на тисячі білих сніжинок, які розтанули в повітрі.

​Зранку Галина Петрівна прийшла в клас і наказала прибрати десяту парту.

— Тепер у нас одинадцять парт, — сказала вона 5-Б класу. — І на одинадцятій ніхто не сидить, бо вона належить пам'яті про тих, кого ми не почули.

​Вона більше не сварить дітей за «вигадки». Вона знає: іноді найважливіші відповіді знаходяться не в підручниках, а в тих порожніх місцях, які ми відмовляємося помічати.

​Порада : Якщо вчителька каже «не бреши», коли ти бачиш щось дивне в класі — не сперечайся з нею. Просто залиш на одинадцятій парті порожній аркуш паперу та шматочок крейди. Монстри невіри зникають лише тоді, коли їхнє відображення бачать двоє людей одночасно. Або коли вони самі напишуть свою історію на дошці.

​Монстрів не існує... але чому тоді іноді вночі в порожньому класі на дошці з'являються написи, хоча школа зачинена на всі замки?