Розділ 47 . Нянька з Вентиляції

Марина сварила Катрусю за те, що та розмалювала стіну біля вентиляційної решітки чорним маркером. Катруся плакала і казала:

— Мамо, це не малюнок! Це «двері»! Тітка-Локшина просила намалювати їй ручку, щоб вона могла вийти і погратися зі мною.

​— Катрусю, досить вигадок! — сердилася Марина. — Немає ніякої тітки. Це просто стара вентиляція, там гуде вітер.

​Марина навіть заклеила ту решітку скотчем, щоб донька туди не лізла. Вона була впевнена: проблема вирішена. Доросла логіка перемогла.

​Через тиждень Марина була на кухні. Раптом вона почула з дитячої голос Катрусі:

— Мамо, йди сюди! Я знайшла твою золоту каблучку! Швидше!

​Марина посміхнулася — вона справді загубила каблучку. Вона пішла до дитячої, але... кімната була порожньою. Катруся була в садочку з татом, Марина зовсім забула про це на секунду!

​Вона завмерла посеред кімнати. Холодний піт пробив її спину. Голос Катрусі пролунав знову, але тепер він ішов прямо з-за заклеєної вентиляції:

— Мамо... чому ти не йдеш? Я тут, у стіні... Тут темно і дуже холодно...

​Марина підійшла до решітки. Скотч був розірваний зсередини, ніби його прорізали лезом.

​Марина взяла кухонний ніж і ліхтарик. Її руки тремтіли. Вона відкрутила гвинти і зазирнула в шахту. Те, що вона побачила, не піддавалося жодним законам архітектури. Шахта була набагато ширшою, ніж мала бути, і вона йшла не вгору, а кудись углиб, де не було дна.

​У промені світла вона побачила Тітку-Локшину. Це була істота з неймовірно довгими, тонкими пальцями, які нагадували нитки. У неї не було обличчя — замість нього була велетенська вушна раковина, яка постійно пульсувала, вловлюючи кожен звук у квартирі.

​— ТИ... НЕ... КАТРУСЯ... — прохрипіла Марина, згадуючи магічне слово захисту.

​Істота здригнулася. Її «вухо» на обличчі згорнулося, як зів'яла квітка. Вона не чекала, що доросла людина побачить її. Вона звикла, що дорослі просто ігнорують її присутність.

​Того ж вечора Марина, не чекаючи чоловіка, принесла мішок цементу. Вона власноруч замурувала вентиляційний отвір у дитячій, а потім — і на кухні. Вона більше не питала Катрусю про вигадки. Вона просто взяла доньку за руку і сказала:

— Я тобі вірю, сонечко. Тепер ти в безпеці.

​Тепер у їхньому домі завжди тихо. Але Марина знає: десь там, за шаром бетону, Тітка-Локшина все ще притискає своє велетенське вухо до стіни. Вона чекає, коли хтось знову заговорить занадто голосно.

​

​Порада : Ніколи не ігноруйте, коли дитина каже, що бачить когось у порожній кімнаті. Діти — це живі радари. Якщо вони бояться якогось місця в домі — поставте туди дзеркало або покладіть сіль. І головне — ніколи не розмовляйте з тими, хто кличе вас голосом вашої дитини з іншої кімнати.