Розділ 45 . Господар Порожніх Крісел

Усе почалося з дрібниць. Віктор працював допізна у вітальні. Коли він виходив на кухню зробити кави, він помічав, що подушка на кріслі, де щойно нікого не було, просіла. Так, ніби на ній сидів хтось важкий.

​— Дівчата, ви знову граєте в хованки? — запитував він, заглядаючи в дитячу. Але доньки спали, а дружина читала книгу в іншій кімнаті.

​Одного разу, проходячи повз обідній стіл у сутінках, Віктор боковим зором побачив постать. Вона сиділа на стільці, схилившись над порожньою тарілкою. Але коли він повернув голову — стілець був порожнім. Тільки він продовжував ледь помітно хитатися, наче хтось щойно з нього різко встав.

​З кожним днем Присутність ставала нахабнішою. Віктор почав помічати, що коли сім'я сідає вечеряти, навколо столу завжди залишається один «холодний куток». Собака відмовлявся туди заходити, а кіт шипів на порожній стілець.

​— Вікторе, мені здається, що нас тут п'ятеро, — прошепотіла дружина однієї ночі. — Я чую, як у вітальні хтось перегортає сторінки мого журналу. Але коли я заходжу — журнал лежить відкритим на середині, хоча я його закривала.

​Найстрашніше сталося, коли Віктор зайшов у дитячу поправити ковдру молодшій доньці. Він побачив, що край ліжка прогнувся, наче хтось невидимий присів поруч із дитиною і гладить її по волоссю. Дівчинка уві сні здригалася і шепотіла: «Холодно... тату, чому в нього такі холодні руки?»

​Віктор дістав креслення будинку. Він почав вимірювати кожен сантиметр. І тоді він знайшов помилку: у центрі квартири була «мертва зона» — простір між стінами, який не мав жодного призначення. Там не було труб чи дротів. Це була просто порожнеча, замурована в бетон.

​Він згадав правило з нашого Альманаху: «Монстри порожнечі живуть там, де про них забули. Щоб вигнати того, хто сидить у твоєму кріслі, ти маєш змусити його стати видимим або забрати в нього місце».

​Віктор не став ламати стіни. Він приніс велике дзеркало і поставив його прямо навпроти порожнього стільця. Потім він розсипав навколо тонку білу пудру (борошно).

​— Я бачу тебе! — закричав він у порожнечу. — Ти не маєш імені, ти не маєш тіла, ти не маєш права на це місце!

​На борошні з’явилися відбитки. Це були не людські ноги — це були довгі, гострі сліди, схожі на пташині лапи. Присутність почала метатися по кімнаті, збиваючи речі. У дзеркалі на секунду промайнуло щось розмите, схоже на обличчя, зшите з клаптів туману.

​Віктор схопив стілець і виніс його на балкон, а на те місце поставив велетенську вазу з колючими кактусами. Порожнечі більше не було де сидіти.

​Присутність відступила назад у замуровану стіну. У квартирі нарешті стало тепло. Але Віктор тепер ніколи не залишає стільці відсунутими від столу. Він завжди засуває їх впритул, щоб ніхто не міг присісти.

​А коли він бачить, що подушка на дивані сама собою прогинається, він просто кладе туди важку книгу або розпечену грілку. Бо він знає: Господар Порожніх Крісел все ще там, за стіною. Він чекає, коли хтось забудеться і залишить для нього трохи місця.

​Порада : Якщо ви відчуваєте, що в кімнаті хтось є, хоча ви одні — ніколи не пропонуйте «гостю» сісти. Завжди тримайте вільні місця зайнятими (покладіть сумку, книгу або одяг). Монстри порожнечі можуть матеріалізуватися лише там, де для них залишили «гніздо».