Розділ 39 . Білий Квадрат

Усе почалося з творчої кризи. Яна тижнями не могла намалювати нічого вартого уваги. Її сторінка в Інстаграмі мовчала, і кількість підписників почала катастрофічно падати.

​— Я маю створити щось... ідеальне, — шепотіла вона, дивлячись на чисте полотно.

​Того вечора вона вирішила спробувати нову техніку. Вона змішала білу фарбу з якимось дивним, сріблястим пігментом, який знайшла в старій банці без етикетки. Фарба лягала на полотно дивно легко, і від неї виходив ледь помітний, холодний блиск.

​Вона намалювала просту геометричну фігуру — білий квадрат на білому тлі. Це здавалося абсурдним, але Яна відчувала в цьому портреті... життя.

​Вона завантажила фотографію малюнка в соцмережі. Клік-клак-дзинь.

​Але замість звичних лайків та коментарів, екран її телефона почав... біліти. Спочатку зникли всі іконки, потім — текст, і нарешті весь екран перетворився на сліпучий білий квадрат.

​Яна хотіла перезавантажити телефон, але відчула, що її пальці застигли. Кімната навколо неї почала розмиватися. Стіни, меблі, її власне відображення в дзеркалі — усе вкривалося тонким шаром білого світла.

​Пролунав голос, який нагадував шелест тисяч порожніх аркушів паперу:

— Ти хотіла ідеальності, Яно. Ти хотіла бути непомітною. Я дарую тобі це. Тут немає болю, немає страху, немає коментарів. Тут є тільки... Ти. І Я.

​Яна опинилася в безмежній білій пустелі. Під ногами був не пісок, а гладка, сліпуча поверхня. Навколо неї стояли люди, але вони були... безликими. У них не було ні очей, ні ротів, ні волосся — лише гладка, бездоганна шкіра. Вони стояли нерухомо, як статуї, і від них виходив ледь помітний, холодний блиск.

​Тінь Забуття почала наближатися до Яни. Вона була велетенською постаттю з білого світла, чиї контури постійно змінювалися.

​— Ще трохи, і ти сама станеш частиною моєї колекції, — сміялася Істота. — Твої емоції, твоя творчість, твій талант — усе це стане частиною мого ідеального, білого світу.

​Яна відчула, що її обличчя починає «плисти». Її очі ставали блідими, майже прозорими, а рот затягувався тонкою шкірою. Вона ставала однією з Безликих Статуй.

​Яна зрозуміла: Тінь Забуття боїться хаосу, боїться недосконалості.

​Вона згадала головне правило захисту з нашого Альманаху: «Творець завжди має владу над своїм творінням, поки він готовий знищити його ідеальність».

​Яна, зібравши останні сили, не стала тікати. Вона схопила зі столу банку з чорною фарбою, яка дивним чином опинилася в її руці (чи, можливо, вона просто уявила її?). Вона не намагалася малювати. Вона з усієї сили виплеснула чорну фарбу прямо в центр Білого Квадрата.

​Чорна пляма почала швидко розповзатися, заповнюючи собою сліпучий білий простір. Пролунав звук, схожий на розрив велетенського полотна. Тінь Забуття заверещала, коли її ідеальне тіло почало вкриватися чорними тріщинами. Вона розпалася на мільйони дрібних, чорно-білих пікселів, які закрутилися у вихорі та зникли.

​Кімната Яни знову була залита світлом. Чорна фарба на полотні застигла в хаотичному, недосконалому візерунку. Це було... прекрасно.

​Яна більше не малює білих квадратів. Вона малює лише яскраві, насичені кольори. Але іноді вночі, коли в кімнаті стає занадто тихо, вона чує тихий шелест паперу. І коли вона дивиться на свій телефон, їй здається, що на екрані на секунду з’являється Білий Квадрат, у центрі якого... хтось стоїть.

​Тінь Забуття не зникла назавжди. Вона просто перейшла на іншу частоту — частоту її пам’яті.

​А на полиці Яни стоїть банка з чорною фарбою. Вона знає, що вона там господарка. Але вона завжди пам'ятає: ніколи не прагни ідеальності. Бо ідеальність — це порожнеча, яка чекає, щоб поглинути тебе.

​🌒 Порада від авторки Альманаху 🌑

​Порада: Якщо ви відчуваєте, що світ стає занадто передбачуваним або «ідеальним» — зробіть щось нелогічне. Потанцюйте під дощем, пофарбуйте стіну в несподіваний колір, замовте піцу з інгредієнтами, які ви ніколи не пробували. Хаос — це життя.