Розділ 38 . Забута Спальня

Особняк дядька був величезним, похмурим і повним запертих кімнат. Оресту дозволили жити лише в одній частині будинку, але його допитливість історика не давала йому спокою. Його вабило горище — найтемніше та найзанедбаніше місце.

​Одного дня, розбираючи старі коробки на горищі, Орест помітив дивну річ. Під шаром шпалер, які відклеїлися від старості, виднілися контури дверей. Вони були не просто зачинені — вони були замуровані. Цегляна кладка була старою, але міцною.

​Тієї ж ночі, коли в будинку панувала повна тиша, Орест почув звук з-за тих дверей. Це був тихий, надривний плач дитини. Він був таким реальним, що Орест здригнувся.

​— Хто там? — запитав він, притискаючи вухо до холодної цегли.

​У відповідь плач затих, а потім почувся сухий, старечий шепіт:

— Ти прийшов... Нарешті ти прийшов. Відчини двері. Дитина так змерзла. Відчини...

​Орест, незважаючи на страх, вирішив дізнатися правду. Він приніс молоток і почав обережно розбивати цеглу. З кожним ударом запах сирості та старого пилу ставав дедалі сильнішим. З-за стіни почало тягнути холодом, від якого замерзала кров.

​Коли він розбив останню цеглину, перед ним відкрилася кімната, застигла в часі. Це була дитяча спальня кінця ХІХ століття. Старе ліжечко з балдахіном, іграшки, вкриті товстим шаром пилу. А посеред кімнати стояла Вона.

​Це була постать у довгій чорній сукні няньки, але її обличчя було розмите, наче стара фотографія, яку занадто довго тримали на сонці. Замість очей у неї були глибокі чорні провали, з яких стікала не вода, а густий, чорний попіл.

​— Ти... ти не моя дитина, — прошепотіла Тінь Няньки, і її голос розпався на тисячі звуків, схожих на скрегіт іржавого металу. — Але ти нагадуєш мені її. Твоє серце б’ється так само швидко. Дай мені своє тепло. Дай мені свою пам’ять. Дай мені своє життя!

​Істота почала наближатися до Ореста. Її пальці, довгі та кістляві, вже торкалися його грудей. Орест відчув, як його тіло починає німіти, як його думки плутаються, а його обличчя стає таким же розмитим і сірим.

​Орест зрозуміла: Тінь Няньки живиться жалем і почуттям провини. Вона застрягла в цьому моменті вічної втрати і хоче затягнути його туди ж.

​Він згадала головне правило захисту з нашого Альманаху: «Тінь минулого боїться лише одного — теперішнього часу. Нагадай їй, що час пішов вперед, і вона розсиплеться».

​Орест, зібравши останні сили, не став тікати. Він схопив зі столу стару іграшку — порцелянову балерину, яка була розбита навпіл.

​— Твоя дитина виросла, — твердо сказав Орест. — Вона прожила своє життя і вже давно померла. Її тут немає. Ти більше не потрібна.

​Він з усієї сили вдарив балериною по підлозі. В ту ж мить пролунав звук, схожий на тисячі розбитих годинників. Тінь Няньки заверещала, коли її тіло почало перетворюватися на попіл. Вона розпалася на тисячі дрібних пилинок, які закрутилися у вихорі та зникли.

​Кімната наповнилася світлом. Пил осів. Орест знову був один у старій, занедбаній дитячій спальні. Але тепер вона була просто старою кімнатою, без жодної магії.

​Дядько Ореста, почувши шум, піднявся на горище. Коли він побачив відкриті двері, його обличчя стало білим як крейда.

— Ти не повинен був цього робити, Оресте, — прошепотів він. — Ми замурували цю кімнату, щоб вона не могла нікого забрати. Тепер... тепер вона вільна.

​Тепер особняк дядька порожній. Орест виїхав, але щоночі, де б він не був, він чує тихий плач дитини. Іноді, коли він заплющує очі, він бачить розмите обличчя Няньки. Вона не зникла назавжди. Вона просто перейшла на іншу частоту — частоту його пам’яті.

​А на горищі старого особняка замуровані двері знову вкрилися шпалерами. Але якщо прислухатися, можна почути, як хтось тихо-тихо шкрябає нігтями по цеглі... і чекає на наступного «історика».

​🌒 Порада від авторки Альманаху 🌑

​Порада: Якщо ви знайшли в домі замуровані двері або кімнату, якої немає на плані — ніколи не намагайтеся її відкрити. Є причини, чому деякі місця залишаються закритими. Якщо ви чуєте звуки з-за таких дверей — прочитайте молитву або просто покладіть біля дверей залізний предмет. Залізо відлякує Тіней.