Розділ 37 . Дзеркало-Близнюк

Батьки купили антикварне трюмо з трьома стулками. Воно було величним, але Еліза відчувала від нього запах старого підвалу та застояної води.

Одного вечора Соня покликала сестру:

— Елізо, дивись! Якщо я стою посередині, а ти збоку, то в правому дзеркалі ти... інша.

​Еліза зазирнула. У правому склі її відображення не посміхалося. Воно стояло абсолютно рівно, а його очі були налиті густою, як чорнило, темрявою. Але найстрашніше було те, що відображення Соні в тому ж дзеркалі почало повільно прозорішати.

​— Соню, відійди звідти! — крикнула Еліза, але було пізно.

​Скляна поверхня пішла дрібними хвилями, наче вода, в яку кинули камінь. Холодна рука висунулася зсередини і вхопила Соню за зап'ястя.

​Еліза встигла вхопити сестру за іншу руку, але їх обох затягнуло всередину. Вони опинилися в ідеальній копії своєї спальні, але все навколо було... неправильним. Написи в книгах були задом наперед, годинник ішов проти годинникової стрілки, а замість вікон були лише білі плями.

​Там, де мало бути ліжко Елізи, сиділа Віддзеркалена. Вона виглядала як Еліза, але її шкіра була холодною і твердою, як скло.

​— Мені набридло бути лише твоїм відблиском, — проскрипіла Істота. — Я хочу відчувати тепло сонця. Я хочу їсти справжній хліб, а не його привид. Сьогодні одна з вас залишиться тут назавжди, щоб підтримувати моє існування.

​Істота почала наближатися до Соні. Вона хотіла «одягнути» на себе її юність і життєву силу. Соня від страху не могла навіть поворухнутися — її ноги почали вкриватися тонким шаром сріблястої амальгами.

​Еліза зрозуміла: у цьому світі вона не має сили, бо вона тут — лише привид. Але вона згадала знання зі свого «Магічного Літопису»: «Дзеркальний світ тримається на твоїй вірі у власне відображення. Перестань бути собою — і світ розсиплеться».

​Еліза не стала битися. Вона почала робити речі, які дзеркало не могло повторити миттєво. Вона почала кривлятися, змінювати ритм дихання, згадувати таємні слова, які вони з Сонею вигадали в дитинстві.

​— Ти не я! — закричала Еліза. — Ти лише уламок скла!

​Вона схопила важку «дзеркальну» вазу і з усієї сили вдарила нею по підлозі. Оскільки в цьому світі все було зі скла, підлога почала тріскатися. Тріщини поповзли по стінах, по небу, по самій Віддзеркаленій.

​Істота заверещала, коли її обличчя розкололося на тисячу дрібних шматочків. Еліза схопила Соню, яка вже майже перетворилася на статую, і стрибнула в найбільшу тріщину, де виблискувало справжнє, тепле світло їхньої спальні.

​Дівчата випали на килим. Трюмо за їхніми спинами розлетілося на друзки. Соня тремтіла, але знову стала живою дівчинкою.

Проте, коли Еліза почала збирати осколки, вона помітила, що один маленький шматочок скла застряг у її власній руці. Він не болів, але крізь нього було видно... інший світ.

​Тепер Еліза ніколи не дивиться в дзеркала. Вона боїться, що та, інша, все ще збирає себе по шматочках і чекає на нову тріщину.

​А Соня... Соня більше не малює людей. Вона малює лише розбите скло, в якому замість облич — лише порожнеча.

Порада: Ніколи не став два дзеркала одне навпроти одного. Вони створюють «коридор вічності», по якому Тіні можуть прийти здалеку. Якщо дзеркало тріснуло — не заклеюй його. Винеси його з дому, не дивлячись у нього, і закопай у землю екраном донизу.