Розділ 36 . Діра в Шпалерах

Родина переїхала в цей будинок восени. Він був великим, холодним і пахнув сирістю. В дитячій кімнаті, прямо над ліжком Марусі, відклеївся шматочок старих шпалер, відкриваючи вузьку чорну щілину.

​— Віко, там хтось є, — прошепотіла Маруся однієї ночі. — Вона каже, що її звати Єва, і вона хоче пограти в «хованки».

​— Це просто вітер, Марусю. Спи, — відрізала Віка, не відриваючись від телефона.

​Але наступного ранку Віка помітила дивне: всі іграшки в кімнаті були розставлені обличчям до тієї щілини. А на стіні з'явився малюнок крейдою — дві дівчинки тримаються за руки, але у однієї з них замість ніг — довгі чорні нитки, що йдуть у стіну

​Через тиждень Маруся стала зовсім тихою. Вона більше не сміялася, лише годинами сиділа перед стіною і шепотіла щось у щілину.

​— Вона хоче, щоб я пішла до неї, — сказала Маруся, дивлячись на Віку скляними очима. — Вона каже, що там багато цукерок і немає дорослих. Але вона просить «квиток».

​— Який ще квиток? — роздратовано запитала Віка.

​— Твоє волосся, Віко. І твій голос.

​Тієї ж ночі Віка прокинулася від того, що хтось сидів у неї на грудях. Це була не Маруся. Це була постать, тонка, як лист паперу, з обличчям, що нагадувало зім’яту газету. Вона тримала в руках іржаві ножиці.

​— Квиток... — проскрипіла істота. — Сестра вже чекає. Вона вже наполовину там.

​Віка глянула на ліжко Марусі. Воно було порожнім. Тільки з щілини в шпалерах, яка тепер стала розміром з двері, стирчали маленькі ніжки Марусі. Її затягувало всередину.

​Віка кинулася до стіни. Вона вхопила сестру за руки, але Маруся була холодною, як лід. З того боку стіни сотні сірих рук тримали дівчинку, вплітаючи її волосся в коріння будинку.

​— Віддай її! — закричала Віка.

​— Обмін, — прошепотіли стіни. — Одне життя за інше. Одна пам'ять за іншу. Хочеш врятувати її? Забудь, що вона твоя сестра. Забудь її ім'я. Для тебе вона стане просто випадковою дівчинкою. Тоді вона зможе вийти.

​Віка подивилася в очі Марусі, які благали про допомогу. Це був найстрашніший вибір. Якщо вона забуде — вона врятує її тіло, але втратить сестру назавжди у своєму серці.

​— Я згодна, — прохрипіла Віка.

​В ту ж мить пролунав звук, ніби розірвали товсте полотно. Маруся вилетіла зі стіни прямо в обійми Віки. Щілина в шпалерах миттєво затягнулася, ставши ідеально гладкою поверхнею.

​Віка сиділа на підлозі, тримаючи на руках маленьку дівчинку. Дівчинка плакала і кликала «Віку».

​Але Віка дивилася на неї з холодним здивуванням.

— Хто ти? — запитала вона. — Чому ти в моїй кімнаті?

​Вона пам'ятала, що в неї була сестра. Але як її звали? Якого кольору були її очі? Вона не знала. Вона врятувала дівчинку, але Тінь Шепоту забрала найдорожче — їхній зв'язок.

​Тепер у тому будинку живуть дві дівчинки. Одна з них щовечора намагається нагадати іншій, хто вони такі. А інша просто дивиться на шпалери і відчуває дивний, незрозумілий сум, ніби вона щось загубила, але не може згадати, що саме.

​А за стіною... за стіною Тінь Шепоту сміється, перебираючи в пальцях золотаві нитки чужих спогадів.

​🌒 Порада від авторки Альманаху 🌑

​Ніколи не ігноруйте страхи молодших. Їхні очі бачать те, що дорослий зір вважає пилом або грою світла. Якщо дитина каже, що зі стіни хтось кличе — забарикадуйте цю стіну шафою з дзеркалом.