Розділ 35 . Шепіт Білих Стін

Марк знайшов у підвалі архіву двері, яких не було на жодному плані будівлі. Вони були оббиті старою білою шкірою, яка здавалася теплою на дотик. На дверях висіла табличка: «Реєстратура Долі. Вхід лише за викликом».

​З-за дверей почувся звук друкарської машинки. Клік-клак-дзинь.

​Марк, охоплений дивною цікавістю, натиснув на ручку. За дверима не було підвалу. Там простягався нескінченний білий коридор, залитий сліпучим світлом ламп, які гуділи, як мільйони розлючених ос. Повітря пахло антисептиком і страхом, який застиг у часі.

​На стільцях вздовж стін сиділи люди. Але вони були дивними: їхні обличчя були гладкими, як стерті монети. У них не було ні очей, ні ротів — лише ледь помітні заглиблення там, де колись були почуття.

​— Наступний, — пролунав голос, який нагадував шелест сухого листя в морзі.

​Марк хотів розвернутися і втекти, але зрозумів, що його ноги стали ватяними. Він мимоволі зробив крок до віконця реєстратури. Там сиділа істота, забинтована з голови до ніг забрудненою марлею. Крізь щілини бинтів проглядало не м'ясо, а мільйони дрібних літер, що невпинно рухалися.

​— Прізвище? — запитав Реєстратор, тримаючи в руках велетенську голку з чорною ниткою.

​— Я... я просто сторож, я помилився дверима, — заїкаючись, відповів Марк.

​— Помилок не буває, — прохрипіла істота. — Кожен, хто заходить сюди, вже викреслений зі світу живих. Твоє ім'я щойно зникло з усіх документів у місті. Твоя мати забула, як ти виглядаєш. Твій пес більше не впізнає твого запаху. Тепер ти — номер 667. Сідай і чекай на свою процедуру.

​Марк подивився на свої руки. Його відбитки пальців почали зникати, стаючи ідеально гладкими. Він відчував, як його пам'ять про дім, про смак кави, про колір неба стирається, наче запис на старій стрічці.

​У кінці коридору відчинилися важкі металеві двері. Звідти вийшов «лікар» у довгому чорному фартусі. Замість інструментів у нього були довгі, гострі пальці-ножиці.

​— Номер 667, проходьте на видалення особистості, — сказав він, і звук його голосу змусив лампи в коридорі вибухнути.

​Марк бачив, як люди-статуї навколо нього почали повільно підводитися. Вони не мали голосів, але він чув їхній ментальний крик — це був звук розірваного паперу. Вони хотіли, щоб він залишився з ними. Вони хотіли розділити його живу пам'ять на всіх.

​Він зрозумів: якщо він зробить хоча б один крок у той кабінет, Марка більше ніколи не існуватиме. Навіть порожнечі від нього не залишиться.

​Марк згадав останню, найтемнішу сторінку нашого Альманаху: «Коли світ навколо стає білим і порожнім, стань чорною плямою. Зруйнуй чистоту своїм болем або гнівом».

​Він не став благати. Він з усієї сили прикусив собі язика, поки не відчув гарячий, солоний смак крові. Цей різкий, справжній біль розірвав стерильну магію білих стін. Колір його крові був таким яскравим у цьому безбарвному пеклі, що Реєстратор закричав, закриваючи обличчя руками-бинтами.

​Білий коридор почав тріскатися, як дешевий пластик. Марк кинувся назад до дверей, відчуваючи, як за його спиною зачиняється пастка.

​Марк прокинувся на холодній підлозі архіву. Двері реєстратури зникли. На стіні була лише стара пляма від вологи.

​Він вибіг на вулицю, жадібно ковтаючи нічне повітря. Все здавалося нормальним. Але коли він дістав свій паспорт, він побачив, що на місці його фотографії — лише біла пляма. А коли він прийшов додому і глянув у дзеркало, він побачив, що його очі стали трохи світлішими, ніж раніше.

​Тепер Марк ніколи не заходить у білі приміщення. Він боїться запаху антисептика. І щоразу, коли він чує звук друкарської машинки, він перевіряє свої відбитки пальців.

​Бо він знає: номер 667 все ще вільний у списку. І Реєстратор не любить, коли пацієнти йдуть без дозволу.

​Ця історія — нагадування: не все, що здається чистим і світлим, є добрим. Іноді найбільший жах ховається за ідеальною стерильністю.