Розділ 34. Виворіт Повік

Усе почалося з того, що Марта помітила: якщо сильно заплющити очі, під повіками починають плавати кольорові плями — фосфени. Зазвичай вони безформні, але одного вечора плями склалися в чіткий малюнок. Це було обличчя. Воно було плоским, білим, із тонкими прорізами замість очей.

​Кожного разу, коли Марта моргала, обличчя ставало ближчим.

​— Ти занадто часто закриваєш очі, Марто, — прошепотіло прямо всередині її голови. — Кожного разу, коли ти моргаєш, я стаю реальнішим. Твій світ — це лише спалахи світла, а мій світ — це вічна, густа темрява, в якій я нарешті знайшов двері. Твої двері.

​Марта злякалася. Вона вирішила не спати. Вона вставила між повіками сірники, як у старих мультфільмах, але її очі почали нестерпно боліти. Кожна секунда без моргання була тортурою.

​На третю ніч Марта не витримала. Її повіки важко опустилися лише на одну мілісекунду. Але цього вистачило.

​Коли вона розплющила очі, кімнати не було. Була лише нескінченна сіра пустеля, залита холодним, мертвим світлом. Навколо неї стояли мільярди людей, і всі вони були з заплющеними очима. Вони стояли нерухомо, як статуї.

​А перед нею стояв Блідий Глядач. Тепер він був велетенським. Його пальці були схожі на довгі голки, якими він «зшивав» простір навколо Марти.

​— Ласкаво просимо на Виворіт, — проскрипів він. — Тут живуть ті, хто занадто довго дивився в темряву. Тепер я заберу твої очі, щоб дивитися на твій сонячний світ. А ти залишишся тут, щоб бачити лише те, що бачу я — порожнечу.

​Марта відчула, як її справжнє тіло в ліжку починає холонути. Її «двійник» уже простягнув руку до її обличчя, щоб витягнути її душу крізь зіниці.

​Марта зрозуміла: Глядач боїться не зовнішнього світла (він до нього звик), він боїться світла уяви.

​Вона згадала найстрашнішу пораду з нашого Альманаху: «Монстр, що живе всередині твоїх очей, підкоряється твоїй волі. Не дивись на нього — змусь його дивитися на те, що він не може витримати».

​Марта не стала тікати. Вона заплющила очі ще сильніше, до болю. Але замість того, щоб боятися темряви, вона почала уявляти сонце. Не просто сонце, а велетенський вибух світла, тепла та радості. Вона згадувала найщасливіший момент свого життя, коли вона бігла по полю під літньою зливою.

​Вона направила цю енергію прямо в центр свого внутрішнього зору.

​— НІ-І-І! ЦЕ ПЕЧЕ! — закричав Глядач. Для істоти, що живиться темрявою повік, чиста людська радість була як розплавлений метал.

​Його біле обличчя почало тріскатися. Світ навколо Марти вибухнув яскравим золотом, і вона відчула різкий поштовх.

​Марта прокинулася. Був ранок. Справжнє сонце світило їй прямо в обличчя. Вона моргнула — і це було найприємніше відчуття у світі. Глядач зник.

​Тепер Марта більше не боїться темряви під повіками. Вона знає, що вона там господарка. Але вона завжди пам'ятає: ніколи не дивися в порожнечу занадто довго. Бо порожнеча може почати малювати на твоїх зіницях плани своєї втечі.

​🌒 Порада від авторки Альманаху 🌑

​Дорогі мої безстрашні!

​Ця історія — нагадування про те, що наш внутрішній світ так само велик, як і зовнішній. Якщо ви бачите дивні плями перед очима, коли заплющуєте їх — подумайте про щось дуже яскраве та тепле. Це очищує ваш внутрішній екран.

​Ніколи не намагайтеся побачити монстрів навмисно. Уява — це потужна зброя, і вона має працювати на ваш захист, а не проти вас.