Розділ 33 . Луна в Коридорі

Мирослава мала дивну звичку. Коли їй було сумно або страшно, вона підходила до старого дзеркала в коридорі та пошепки розповідала йому все, що її тривожило. Вона думала, що скло просто вбирає її слова.

​Але одного вечора, коли в домі було зовсім тихо, вона почула звук із коридору. Пш-ш-ш... Це було схоже на шум старої аудіокасети. А потім вона почула власний голос:

— Мені так набридло бути слухняною... я хочу втекти в ліс...

​Мирослава похолола. Це були слова, які вона шепотіла дзеркалу три дні тому. Але голос звукав інакше — він був металевим, розтягнутим, ніби його хтось жував.

​Вона вибігла в коридор. Там нікого не було. Тільки дзеркало тьмяно виблискувало у світлі вуличного ліхтаря. Але на склі почали з’являтися літери, складені з пари: «Я ПАМ'ЯТАЮ ВСЕ».

​Раптом усі звуки в будинку зникли. Мирослава спробувала покликати маму, але з її рота не вилетіло нічого, крім тиші. Натомість із дзеркала почала виходити постать, зіткана з чорних ниток, які вібрували. Замість обличчя у неї був велетенський старий мікрофон.

​— Ти віддала мені стільки своїх таємниць, Мирославо... — зарипіла Тінь. — Вони зробили мене живим. Тепер я хочу забрати твій справжній голос, щоб розповісти твої секрети всьому світу.

​Істота почала «програвати» всі найпотаємніші думки дівчинки. Кожне слово ставало фізичним — воно обвивалося навколо шиї Мирослави, як колючий дріт. Кімната наповнилася сотнями голосів дівчинки, які сперечалися між собою, плакали та сміялися.

​Тінь Диктофона простягнула свої вібруючі пальці до горла Мирослави, намагаючись «вимкнути» її назавжди.

​Мирослава зрозуміла: Тінь живиться лише тими словами, які вона приховувала. Це була її власна енергія, повернена проти неї. Щоб знищити монстра, потрібно було вимовити щось настільки щире і гучне, що не було секретом.

​Вона згадала пораду з нашого Альманаху: «Луна боїться істини, яку не шепочуть, а вигукують. Справжній голос сильніший за будь-який запис».

​Мирослава набрала повні легені повітря. Вона не намагалася шепотіти. Вона вигукнула своє справжнє ім’я та слово, яке було сильнішим за всі страхи:

— Я ТУТ! Я ЖИВА! І Я НЕ БОЮСЯ!

​Пролунав звук, схожий на розрив плівки. Тінь Диктофона затряслася, її нитки почали лопатися одна за одною. Голоси в коридорі змішалися в один нестерпний писк і раптово обірвалися.

​Дзеркало в коридорі тріснуло рівно посередині. Мирослава знову почула звук власного дихання. Голос повернувся до неї — чистий, дзвінкий і вільний.

​Тепер Мирослава більше не шепоче секрети дзеркалам. Вона пише щоденник, а коли їй стає важко — вона просто йде гуляти в парк . 

 ​

​Дорогі мої щирі читачі 

​Моя вам порада: не тримайте в собі те, що вас мучить. Слова мають велику силу, і якщо їх довго ховати в темряві, вони можуть почати власне життя. Якщо ви відчуваєте, що ваше відлуння в кімнаті звучить дивно — заспівайте улюблену пісню. Музика очищає простір від «записаного» зла.

​Ніколи не говоріть поганих речей про себе перед дзеркалом. Дзеркала — це підсилювачі. Говоріть собі компліменти, і тоді ваше відображення стане вашим найкращим захисником.