Розділ 20 . Стук у зачинене вікно

Ангеліна жила на дев'ятому поверсі в будинку, який стояв на самому краї парку. Її кімната була її фортецею: затишна гірлянда над ліжком, полиці з фентезі-романами та велике панорамне вікно. Вона завжди казала мамі, що на такій висоті боятися нічого — жодна людина не зазирне у вікно, а птахи вночі сплять.

​Того вечора почалася сильна злива. Блискавки розрізали небо, а грім змушував шибки дрижати. Ангеліна лежала з книжкою, насолоджуючись затишком. Раптом, крізь шум дощу, вона почула звук. Тук. Тук-тук.

​Це був чіткий звук кісточок пальців об скло. Ангеліна завмерла. Вона повільно повернула голову до вікна. За склом була лише темрява і потоки води, що стікали вниз. «Мабуть, гілка дерева», — подумала вона, але в ту ж мить згадала, що найближче дерево на п'ять метрів нижче її підвіконня.

​Тук-тук-тук. Звук повторився, але тепер він був наполегливішим. І що найдивніше — він лунав зверху, ніби хтось висів на даху вниз головою.

​Ангеліна підійшла до вікна і притиснула обличчя до холодного скла, намагаючись розгледіти хоч щось. У спалаху блискавки вона побачила Його. На склі з того боку залишився відбиток долоні. Але це була не людська долоня — пальці були занадто довгими, з додатковими суглобами, а замість нігтів були гострі чорні гачки, якими істота чіплялася за раму.

​— Ангеліно-о... — почувсь тихий шепіт. Але це був не просто голос. Це був голос її мами, яка в цей момент була на нічній зміні в лікарні. — Ангеліно-о, відчини... мені так холодно під дощем...

​Серце дівчини пішло в п'яти. Вона знала, що мама не може бути за вікном на дев'ятому поверсі. Вона схопила телефон, щоб зателефонувати їй, але екран лише блимав і показував перешкоди, як старий телевізор.

​— Я знаю, що ти там, — прошепотіла Ангеліна, задкуючи до дверей.

​— Я знаю, що ти там... — миттєво відповіло «щось» за склом. Але тепер воно заговорило голосом самої Ангеліни. Це було ідеальне відлуння, з тією ж інтонацією і тим же тремтінням у голосі.

​Істота почала повільно сповзати вниз по склу. У світлі наступної блискавки Ангеліна побачила його обличчя. У нього не було очей — лише гладка, бліда шкіра, яка натягувалася на череп. Але замість рота була велетенська вертикальна щілина, забита тисячами дрібних зубів, які вібрували, створюючи звуки.

​Пересмішник Скла почав шкрябати скло своїми гачками. Скрегіт був такий сильний, що Ангеліні здалося, ніби її вуха зараз почнуть кровоточити. На склі почали з'являтися глибокі подряпини.

​— Відчини-и... — тепер істота заговорила голосом її кращої подруги. — Ми ж хотіли подивитися серіал... Відчини...

​Ангеліна згадала правило з «Альманаху Нічних Тіней»: «Пересмішник не може зайти, поки ти не визнаєш, що звук справжній. Не відповідай йому, не повторюй за ним, інакше ти віддаси йому свій голос».

​Вона зрозуміла, що істота живиться її реакцією. Кожне її слово, кожен скрик робив монстра сильнішим. Вона схопила навушники, одягла їх і увімкнула музику на повну гучність, щоб не чути цей жахливий маскарад голосів. Вона сіла на підлогу в кутку, заплющила очі й почала подумки рахувати до тисячі.

​Час розтягнувся, як гума. Ангеліна відчувала, як вібрація від ударів по склу передається по підлозі. Їй здавалося, що вікно ось-ось розлетиться на тисячі осколків. Але вона трималася. Вона не вимовила жодного слова.

​Близько п'ятої ранку дощ почав вщухати. Перші промені сонця пробилися крізь хмари. Ангеліна нарешті наважилася зняти навушники. У кімнаті панувала ідеальна тиша. Вона повільно підійшла до вікна.

​На склі не було жодної подряпини. Воно було чистим і прозорим, ніби нічого й не сталося. Ангеліна полегшено зітхнула. «Це був лише сон... жахливий галюциногенний сон через грозу», — подумала вона.

​Вона пішла на кухню, щоб налити собі води. Але коли вона проходила повз дзеркало в коридорі, вона зупинилася як укопана.

​Ангеліна відкрила рот, щоб щось сказати, але не змогла видати жодного звуку. Вона намагалася закричати, але з її горла не вилетіло навіть шепоту. Вона була абсолютно німою.

​У ту ж мить у вітальні пролунав дзвінок телефону. Це була мама. Ангеліна підняла слухавку, сподіваючись, що хоч якось зможе дати знати про себе. Але з трубки вона почула... свій власний голос.

​— Привіт, мамусю! — весело сказав її голос із порожнечі. — У мене все добре, я щойно прокинулася. Ні, гроза мене зовсім не налякала. Чекаю тебе вдома!

​Ангеліна впала на коліна. Вона зрозуміла: Пересмішник не розбив скло. Він не зайшов у кімнату. Він просто дочекався, поки вона полегшено зітхне на світанку. Цей маленький звук «полегшення» був усім, що йому було потрібно, щоб вкрасти її особистість.

​Тепер вона — тінь у власній кімнаті, а Він — десь там, за межами її квартири, ходить її ногами, посміхається її обличчям і говорить її голосом.

​

​Дорогі мої читачі 

​Моя вам порада: ніколи не ігноруйте дивні звуки за вікном, але й не вступайте з ними в діалог. Якщо ви чуєте, що хтось кличе вас голосом близької людини там, де її бути не може — мовчіть. Ваша тиша — це ваш найнадійніший захист.

​Завжди засмикуйте штори на ніч. Тіні люблять дивитися на нас, коли ми спимо, і шукати слабкі місця в нашому захисті. І головне: якщо вранці ваш голос звучить якось «не так», або якщо ви відчуваєте холод у горлі — негайно випийте теплого чаю з медом і сіллю. Сіль очищає не тільки тіло, а й звуки.