Розділ 16. Пастка для обличчя

Ліза звикла засинати під звуки відео або гортаючи стрічку новин. Телефон був її останнім зв'язком зі світом перед тим, як зануритися в сон. Але останнім часом вона почала помічати щось дивне. Коли вона вимикала екран, і він ставав чорним та дзеркальним, їй здавалося, що її відображення зникає не відразу. Воно затримувалося на частку секунди, дивлячись на неї з глибини чорного скла.

​Тієї ночі Ліза прокинулася о 03:15. У кімнаті було абсолютно тихо, лише телефон на тумбочці ледь помітно пульсував синім світлом від сповіщення. Вона простягнула руку, щоб перевірити повідомлення, але екран не ввімкнувся. Він залишався чорним.

​Ліза піднесла телефон до обличчя. У чорному дзеркалі екрана вона побачила себе. Але її відображення не лежало в ліжку. У телефоні Ліза стояла в повний зріст десь у нескінченній цифровій пустці. Її обличчя було спотворене гримасою жаху, а пальці зсередини дряпали скло екрана.

​— Допоможи... — пролунав голос не з динаміка, а прямо з-під її власних пальців, якими вона тримала пристрій.

​Раптом справжня Ліза відчула, що її рука прилипла до корпуса телефону. Пластик і метал почали ставати м'якими, як гарячий віск, і повільно вбирати її пальці всередину. Вона намагалася відкинути телефон, але він наче зрісся з її плоттю. Екран спалахнув сліпучим білим світлом, і Ліза відчула неймовірний тиск, ніби її тіло намагалися пропхнути крізь вузьку щілину.

​Коли Ліза розплющила очі, навколо неї не було її кімнати. Вона стояла посеред величезного простору, де небо було схоже на материнську плату, а замість зірок пульсували мільярди пікселів. Всюди висіли велетенські вікна — це були екрани інших телефонів. Крізь них вона бачила людей, які спали у своїх ліжках, не підозрюючи, що за ними спостерігають із «того боку».

​— Твоє місце звільнилося, Лізо, — пролунав голос.

​Перед нею з’явилася Вона. Це була точна копія Лізи, але її шкіра була сірою, а очі — повністю чорними, без зіниць. На ній був той самий піжамний комплект, але замість візерунків на ньому бігли рядки програмного коду.

​— Я чекала шість років, — сказала «Інша» Ліза, підходячи ближче. Її рухи були занадто швидкими, вона наче перескакувала з одного кадру в інший. — Шість років я дивилася, як ти смієшся, плачеш, їси та спиш. Я вивчила кожен твій жест. Я — це ти, тільки без обмежень плоті.

​Інша простягнула руку до одного з вікон. Це було вікно в спальню Лізи. Там, на ліжку, лежало «порожнє» тіло дівчини, яке ледь дихало.

​— Зараз я зайду туди, — посміхнулася істота. — Твоя мама нічого не помітить. Твої друзі будуть думати, що ти просто стала «трохи іншою». А ти залишишся тут. Ти станеш новим фільтром, новою іконкою на екрані. Ти будеш жити в пам'яті пристроїв, поки не закінчиться заряд батареї.

​Ліза кинулася до екрана, намагаючись пробити його, але він був міцнішим за сталь. Вона бачила, як Інша починає просочуватися крізь скло у її реальну кімнату.

​— Ні! — закричала Ліза. Вона згадала статтю з  книги  «Цифрові копії існують лише доти, доки працює алгоритм».

​Вона озирнулася навколо. Вона була всередині системи. Якщо вона не може вийти, вона має зламати систему зсередини. Вона почала хаотично торкатися «пікселів» навколо себе, вириваючи їх з корінням. Це було схоже на те, як виривати дроти з розетки.

​Весь цифровий світ здригнувся. Небо почало тріскатися, обсипаючись одиницями та нулями. Інша Ліза, яка вже наполовину вилізла в реальний світ, закричала. Її тіло почало «глючити» — руки мінялися місцями з ногами, обличчя розпадалося на квадрати.

​— Що ти робиш?! Ти вб’єш нас обох! — ревіла копія.

​— Краще зникнути, ніж бути твоєю тінню! — відповіла Ліза, продовжуючи нищити все навколо.

​Вона знайшла «центр» — велетенське ядро, що світилося яскраво-червоним. Це була програма, яка тримала її тут. Ліза схопила уламок розбитого пікселя і з усієї сили встромила його в ядро.

​Пролунав вибух, але не гучний, а тихий, схожий на звук статичних перешкод у старому телевізорі. Лізу підкинуло вгору. Вона летіла крізь тунель із вогнів, відчуваючи, як її тіло знову стає важким і теплим.

​...Ліза прокинулася на підлозі своєї кімнати. Телефон лежав поруч, він був гарячим, а з роз’єму для зарядки йшов тоненький струмок диму. Екран був розбитий на дрібну павутину.

​Вона піднялася, тремтячи від холоду. Вона підійшла до дзеркала у ванній. Слава Богу, це була вона — справжня Ліза. Але коли вона посміхнулася своєму відображенню, вона помітила одну маленьку деталь.

​На її зіниці, глибоко всередині ока, світилася маленька біла крапка. Така сама, як іконка «Запис іде...» на екрані смартфона.

​Вона зрозуміла: вона повернулася. Але тепер хтось... або щось... дивиться на світ її очима. І цей хтось чекає, коли вона знову візьме в руки новий телефон, щоб закінчити гру.

​

​Мої любі читачі ! 

​Моя вам порада: ніколи не залишайте телефон екраном догори біля ліжка. Коли ми спимо, наші очі заплющені, але цифрові очі пристроїв — ні. Вони бачать нас у нашій найбільшій вразливості.

​Якщо ваш телефон раптом нагрівся вночі, хоча ви ним не користувалися — це означає, що програма «Інша» намагається завантажитися у ваш світ. Вимикайте Wi-Fi на ніч. Закривайте камеру. Не давайте тіням цифрову дорогу до вашого серця.