Розділ 15 . Бібліотека сплячих слів

Стара міська бібліотека була місцем, де час, здавалося, перетворювався на кисіль. Високі стелі, вкриті тріщинами, що нагадували географічні карти неіснуючих країн, і нескінченні стелажі, які йшли кудись у темряву під самісінький дах. Марта приходила сюди щочетверга. Їй подобалося, що тут майже нікого не було, крім старої бібліотекарки, пані Олени, яка більше нагадувала суху квітку, засушену між сторінками енциклопедії.

​Того вечора Марта шукала матеріал для реферату в далекому залі іноземної літератури. Лампи там світили тьмяно, видаючи низький гул, від якого вібрували зуби. Раптом її увагу привернула книга на найнижчій полиці. Вона була обтягнута темно-червоною шкірою, такою гладкою, що вона здавалася майже вологою. На обкладинці не було ні назви, ні імені автора — лише відбиток людської долоні, втиснутий глибоко в палітурку.

​Коли Марта торкнулася книги, її пальці пронизав холод, ніби вона засунула руку в лід. Вона розгорнула її. Сторінки були порожніми, але на дотик вони нагадували не папір, а тонку, суху шкіру. Марта не помітила, як світло в залі стало ще тьмянішим, а вихід із секції затягнуло густою, чорною павутиною, яка виповзала прямо з-під стелажів.

​— Ти знайшла мою чернетку, Марто... — прошепотіло десь над вухом. Голос був сухим, як тертя паперу об папір.

​Дівчина різко озирнулася. Між стелажами стояла висока постать у довгому шкіряному фартуху. Замість пальців у нього були довгі сталеві голки з заправленими в них чорними нитками. Обличчя було закрите маскою, зробленою зі зшитих сторінок старої книги, на яких постійно змінювався текст — літери бігали, складаючись у слова її думок.

​— Хто ви? — вигукнула Марта, притискаючи червону книгу до грудей.

​— Я той, хто зберігає історії, які не мали бути написані, — Тінь Архівіста зробила крок вперед, і його голки-пальці здригнулися. — Ця книга порожня, бо їй потрібне свіже чорнило. Твоє чорнило, Марто. Твої спогади, твої сни, твоє ім’я.

​Він змахнув рукою, і нитки з його пальців полетіли до Марти. Вони були тонкими, як павутиння, але міцними, як дріт. Одна з ниток вжалила дівчину в руку, і вона з жахом побачила, як крізь прозору нитку почало перетікати щось яскраво-червоне. У той же момент на першій сторінці книги почали з’являтися літери: «Мене звати Марта, і я народилася у четвер...»

​Марта відчула, як її пам'ять про дитинство починає зникати, стаючи тьмяною картинкою. Вона зрозуміла: що більше слів з'являється в книзі, то менше її самої залишається в реальності. Бібліотека навколо почала розчинятися, перетворюючись на нескінченний паперовий лабіринт.

​— Зупиніться! — вона спробувала розірвати нитку, але та лише глибше врізалася в шкіру.

​Тінь засміялася — звук був схожий на хрускіт хребта старої книги.

— Ти станеш найкращим розділом у моїй книзі . Розділ про дівчинку, яка занадто багато читала і занадто мало дивилася за спину.

​Марта глянула на голки Архівіста. Вона згадала пораду з однієї книги «Будь-яка історія може бути переписана, якщо у тебе є власна точка зору». Вона зрозуміла, що книга реагує на її волю. Вона зосередилася не на страху, а на ненависті до цього місця. Вона почала уявляти, як книга спалахує.

​— Це НЕ МОЯ історія! — закричала вона.

​Літери на сторінках почали викривлятися, перетворюючись на хаотичні плями. Книга в її руках стала гарячою. Архівіст закричав, бо нитки, що з’єднували його з книгою, почали обвуглюватися.

​Полум'я не було справжнім — це було полум'я істини. Воно спалило чорні нитки, і Марта відчула, як спогади повертаються до неї болючим поштовхом. Архівіст почав розсипатися на дрібні клаптики паперу, які підхопив раптовий вітер, що виник нізвідки.

​— Ти... ти не закінчила речення... — прохрипіли уривки слів, що літали в повітрі.

​Марта кинула книгу на підлогу. В ту ж мить світло спалахнуло на повну потужність. Вона знову стояла в читальному залі. Було вже пів на дев’яту, бібліотека зачинялася. Пані Олена підійшла до неї, дивно посміхаючись.

​— Ви знайшли те, що шукали, Марто? — запитала вона, і Марта помітила, що на пальцях старої жінки були маленькі, ледь помітні сліди від уколів голками.

​Марта нічого не відповіла. Вона схопила свій рюкзак і вибігла на вулицю. Вже вдома, готуючись до сну, вона помітила на своїй руці тонкий шрам у формі літери «М», ніби хтось почав писати її ім’я під шкірою.

​Вона відкрила свій особистий щоденник, але всі сторінки в ньому були порожніми. Абсолютно всі. Її історія була стерта, і тепер їй доведеться писати її заново... якщо тільки Архівіст не знайде інший шлях.

​Дорогі мої читачки!

​Моя порада: будьте обережні з книгами, які самі «просяться» вам у руки. Особливо в старих бібліотеках, де повітря пахне не папером, а чимось солодким і гнилим. Книги мають пам'ять, і іноді вони хочуть поповнити її вашим життям.

​Ніколи не читайте вголос незнайомі закляття або вірші з книг без автора. І головне: якщо ви відчули, що ваші спогади стають туманними під час читання — негайно закрийте книгу і винесіть її з кімнати. Пам’ятайте: ви — автори свого життя, і не дозволяйте нікому іншому тримати перо.