Розділ 14. Шепіт порцеляни

Віка знайшла Лілі на розпродажі біля старого будинку, який готували до знесення. Лялька була в розкішній, але вицвілій сукні, а її єдине ціле око — яскраво-синє — здавалося занадто живим. Друге око було вибите, залишаючи лише чорну порожнечу.

​— Вона виглядає сумною, — сказала Віка мамі, притискаючи іграшку до себе.

​Тієї ж ночі Віка поклала Лілі на полицю навпроти свого ліжка. О другій годині ночі вона прокинулася від дивного звуку. Цок... цок... цок... Ніби хтось крихітними пальчиками стукав по дереву.

​Віка розплющила очі. Місячне світло падало на полицю. Лялька сиділа на тому ж місці, але її голова була повернута під неприродним кутом. Тепер синє око дивилося прямо на Віку.

​— Ві-і-і-ко... — почувся тоненький, сиплий голос, схожий на шурхіт старої тканини.

​Дівчинка завмерла. Вона не могла поворухнутися. Лялька повільно підняла свою порцелянову ручку. З її порожньої очниці почала виповзати тонка чорна нитка, схожа на павутину, але вона була липкою і рухалася сама по собі.

​— Мені так самотньо в темряві... — прошепотіла лялька. — Дай мені своє око, Віко. Воно таке гарне... зелене... точнісінько як у моєї першої хазяйки.

​Лялька зістрибнула з полиці. Хрусь! Її порцелянові ніжки вдарилися об підлогу, але вона не розбилася. Вона почала йти до ліжка, залишаючи за собою слід із тієї самої чорної нитки.

​Віка хотіла закричати, але її рот ніби склеїло цією самою чорною павутиною. Лялька видерлася на ковдру. Її обличчя було зовсім близько. У порожній очниці Віка побачила не порожнечу, а маленьке, пульсуюче серце, зроблене з іржавих шпильок.

​— Не бійся, — проскрипіла Лілі, витягуючи зі своєї сукні довгу срібну голку. — Я просто пришию собі твій погляд. Ти будеш бачити все, що бачу я... вічно.

​Лялька занесла голку над обличчям Віки. Дівчинка відчула холод металу біля своєї повіки. Але в цей момент вона згадала головне правило Альманаху: монстри бояться світла, яке вони не можуть пояснити.

​Віка різко простягнула руку до тумбочки і схопила свій телефон. Вона натиснула на кнопку спалаху прямо в обличчя ляльці.

​Яскраве біле світло розірвало темряву. Лялька видала пронизливий крик, схожий на свист чайника. Її порцелянова шкіра почала тріскатися, а чорна павутина миттєво висохла і перетворилася на попіл.

​Коли мама забігла в кімнату на крик, Віка сиділа на ліжку, важко дихаючи. На підлозі лежала Лілі. Вона була розбита на сотні дрібних шматочків. Але серед уламків порцеляни Віка не побачила жодного ока — ні синього, ні порожнього.

​З того часу Віка ніколи не купує старих речей. Але іноді, коли вона засинає, вона чує за стіною тихе: Цок... цок... цок... Хтось ходить по квартирі на маленьких ніжках.

​А вранці Віка знайшла під своїм ліжком одну маленьку срібну голку з чорною ниткою. На нитці був вузлик, який виглядав точно як літера «В».

​

​Любі мої читачі!

​Якщо ви знайшли стару ляльку на вулиці або в комірчині — ніколи не дивіться їй в очі довше трьох секунд. Ляльки — це судини для спогадів, і не всі ці спогади добрі.

​Моя порада: якщо іграшка здається вам занадто "живою", покладіть її в коробку і засипте сіллю. А найкраще — ніколи не залишайте ляльок обличчям до свого ліжка. Вони не сплять. Вони просто чекають, коли ви заплющите очі.