Розділ 12 . Карусель без кінця

​У старому міському парку, в самому його центрі, де дерева сплелися гілками в суцільний купол, стояла іржава карусель. Колись на ній були дерев’яні коники, але фарба з них давно злізла, залишивши лише голі, тріснуті спини та витріщені скляні очі. Кажуть, що парк закрили після того, як у 80-х роках під час поїздки з каруселі зникла ціла група дітей — залишилися тільки їхні порожні панамки на сидіннях.

​— Дивись, Катю, вона навіть не поворухнеться, — Максим штовхнув важку залізну конструкцію. — Це просто брухт.

​Але як тільки сонце сховалося за горизонт, і парк заповнили густі сині сутінки, повітря здригнулося. Звідкись із глибини механізму, з-під землі, почулася хрипка, фальшива музика старої шарманки.

​Рин-тин-тин... рин-тин-тин...

​Карусель почала повільно обертатися. Коні, що раніше здавалися нерухомими, раптом почали рухатися вгору-вниз. Їхні дерев'яні щелепи клацали в такт музиці.

​— Максиме, ходімо звідси, — Катя стиснула дзвіночок, але той не видав жодного звуку. Мовчав, ніби язичок приклеївся до стінок.

​— Чекай... ти бачиш? — Максим вказав на одного з коней. На його спині сиділа напівпрозора постать хлопчика. На ньому була шорстка і та сама панамка, про яку йшлося в легенді. Хлопчик не сміявся. Його обличчя було блідим, а замість пальців, що тримали жердину, були довгі, закручені цвяхи.

​Він повернув голову до Максима і розкрив рота. Замість слів звідти почувся дитячий сміх, який звучав як запис на дуже старій, поцарапаній платівці.

​— Місце... ще є одне місце... — прошепотіла карусель вустами мертвої дитини.

​Раптом один із дерев’яних коней зістрибнув із залізної осі прямо на асфальт і почав повільно підходити до Максима. Його копита стукали по землі, як молотки по труні.

Дерев’яний кінь клацав розсохлими щелепами, наближаючись до Максима. Його порожні скляні очі відбивали світло місяця, а з тріщин на шиї сочилася густа чорна мазута, схожа на кров старого механізму. Музика шарманки ставала дедалі гучнішою, перетворюючись на нестерпний скрегіт металу.

​— Максиме, він хоче, щоб ти боявся! — вигукнула Катя, відчуваючи, як холод від каруселі пробирає до кісток. — Твій страх — це паливо для цієї іржавої машини!

​Максим позадкував, але ноги стали ватяними. Коні навколо них почали злазити зі своїх металевих жердин, оточуючи дітей щільним колом. Хлопчик у панамці перестав «співати» і просто дивився, роззявивши рота, з якого вилітали нічні метелики.

​— Треба... треба засміятися? — Максим глянув на сестру як на божевільну. — Катю, це ж монстри!

​— Смійся! Це єдине, чого в них немає! У них лише іржа і старі сльози! — Катя першою видавила з себе нервове «Ха!». Це звучало дивно в тиші мертвого парку, але один із коней раптом смикнувся, ніби його вдарило струмом.

​Максим зрозумів. Він згадав найсмішніший випадок у школі, згадав, як тато колись заплутався в гірлянді, і почав сміятися — спочатку примусово, а потім дедалі гучніше.

​Коні зупинилися. Музика шарманки почала сповільнюватися, перетворюючись на жалібне скиглення. Дерев'яні фігури почали тріскатися. Тріщини розповзалися по їхніх боках, і звідти замість тирси вилітав старий, сухий пил.

​— Ще! — крикнула Катя, підстрибуючи на місці.

​Коли їхній спільний сміх відлунив від стін покинутих атракціонів, карусель видала останній, болісний скрип і... розсипалася. Металевий каркас обвалився, поховавши під собою іржаві шестерні. Хлопчик у панамці на мить став справжнім, посміхнувся дівчинці й розтанув у повітрі, перетворившись на світлячка.

​Музика змовкла. Парк знову став просто старим парком. На місці каруселі залишилася лише купа гнилого дерева та іржавого заліза.

​Діти мовчки стояли посеред руїн. Катя підняла свій дзвіночок — тепер він дзвенів чисто й ясно. Але коли Максим зібрався йти, він помітив щось на землі.

​Прямо біля його ніг лежала старенька, вицвіла дитяча панамка. Вона виглядала зовсім новою, ніби її щойно впустили. Максим нахилився, щоб підняти її, але Катя різко зупинила його руку.

​— Не чіпай. Це пастка.

​Вони пішли, не озираючись. Але вже вдома, коли Максим знімав куртку, він відчув щось важке в кишені. Серце його завмерло. Він повільно витягнув руку і побачив... крихітну дерев’яну фігурку коня. Вона була теплою, ніби живою, і в її скляному оці Максим побачив своє власне відображення, яке... не сміялося.

​За вікном, десь дуже далеко, знову почувся ледь вловимий звук шарманки. Рин-тин-тин...

Любі мої читачі!

​Моя вам порада: якщо ви гуляєте в старому парку і раптом почуєте музику цирку, хоча поруч нікого немає — не зупиняйтеся. Не намагайтеся знайти джерело звуку і, боронь Боже, не сідайте на безкоштовні атракціони.

​Каруселі люблять нових вершників, а іржаві коні дуже довго пам’ятають тепло людських рук. І головне — ніколи не піднімайте речі, які «випадково» лежать біля старих каруселей. Навіть якщо це просто стара панамка. Монстрів не існує.