Розділ 11 . Той, хто стоїть за тобою

Трюмо було прекрасним: темне дерево, різьблені ніжки та величезне овальне дзеркало, яке здавалося занадто глибоким. Коли Лера вперше глянула в нього, їй здалося, що її відображення запізнилося на частку секунди. Вона моргнула — відображення моргнуло на мить пізніше.

​— Просто втома, — прошепотіла вона.

​Але вночі її розбудив дивний звук. Скряб... скряб... Це Марс дряпав скло дзеркала, вигнувши спину дугою. Його зіниці були розширені від жаху. Лера підійшла, щоб забрати кота, і мимохідь глянула у дзеркало.

​У кімнаті горіла лише маленька нічна лампа. У дзеркалі Лера бачила себе — бліду, розпатлану. Але за її спиною, там, де в реальній кімнаті була лише порожня біла стіна, у відображенні стояла висока худа постать.

​У істоти не було обличчя, лише суцільна сіра шкіра, натягнута на гострі вилиці. Вона тримала руки на плечах «дзеркальної» Лери.

​Лера різко розвернулася. У кімнаті нікого не було. Тільки порожнеча.

​Вона знову подивилася в дзеркало. Постать нахилилася до вуха її відображення і щось прошепотіла. «Справжня» Лера не почула звуку, але відчула на своїй шиї крижаний подих, від якого шкіра вкрилася сиротами.

​Раптом відображення Лери у дзеркалі почало діяти самостійно. Воно підняло руку і... почало здирати власне обличчя, наче тонку плівку. Під шкірою відображення виднілося те саме сіре, безлике м'ясо.

​— Твоє місце... там... — пролунав голос не з дзеркала, а прямо зсередини голови Лери. — А моє — тут.

​Пальці відображення вперлися в поверхню скла з того боку. Скло почало прогинатися, стаючи м’яким, як холодець. Сіра рука почала виходити в реальний світ, і там, де вона торкалася повітря, воно пахло озоном і старою кров’ю.

Скло дзеркала більше не було твердим. Воно випиналося назустріч Лері, наче велетенська рідка зіниця. Сірі пальці істоти, довгі та вузлуваті, вже просунулися в кімнату. Там, де вони торкалися повітря, воно миттєво замерзало, перетворюючись на іній.

​Лера хотіла закричати, але звук застряг у горлі, наче її легені раптом наповнилися битим склом. Вона подивилася на свої руки і з жахом побачила, що вони стають напівпрозорими. Крізь шкіру проглядали не вени, а срібляста амальгама дзеркала.

​— Тепер... я буду... тобою... — прошепотіла істота. Її голос не мав звуку, це була вібрація самої темряви.

​Марс, здибивши шерсть, раптом стрибнув прямо на дзеркальну поверхню. Але замість того, щоб відштовхнутися від скла, він провалився всередину, наче у воду. Лера побачила, як у дзеркалі її кіт падає в нескінченну чорну прірву, де замість зірок світилися уламки інших розбитих життів.

​— Марсе! — нарешті вирвався крик, але він пролунав не в спальні, а десь глибоко за склом.

​Лера відчула, як невидима сила всмоктує її в трюмо. Кімната навколо почала тьмяніти, стаючи пласкою та сірою. Справжні стіни перетворювалися на намальовані декорації. А «та сторона» — холодна, викривлена та похмура — ставала дедалі реальнішою.

​Істота вже майже повністю вийшла. Вона стояла в спальні Лери, розправляючи свої довгі кінцівки. На її безликій голові почали повільно проступати риси обличчя Лери: спершу з'явилися очі, потім ніс, і нарешті — тонка, хижа посмішка.

​— Дякую за тіло, — вимовила істота справжнім голосом Лери. — Воно таке тепле.

​Лера опинилася по той бік. Вона притиснула долоні до холодного скла. Тепер вона була відображенням. Вона бачила свою спальню, бачила ту тварюку, яка тепер одягала її халат і поправляла волосся перед дзеркалом.

​Тварюка нахилилася до самого скла і дихнула на нього. Поверхня запітніла. Пальцем вона повільно вивела на тумані з того боку: «ПРОЩАВАЙ».

Лера кричала, б’ючи кулаками в холодну скляну стіну, але для зовнішнього світу це був лише ледь чутний шелест вітру. Вона бачила свою спальню, бачила Марса, який розгублено забився під ліжко, і бачила Її.

​Істота, що тепер носила обличчя Лери, підійшла до столу і взяла телефон. Її рухи були спочатку сіпаними, механічними, але з кожною секундою вона ставала дедалі «живішою». Екран засвітився, відкидаючи на стіни холодне блакитне світло.

​Лера припала до скла, намагаючись прочитати, що пише монстр. Пальці істоти швидко бігали по клавіатурі.

«Мамусю, мені так самотньо в новій квартирі. Приїжджай завтра вранці. Я приготую твій улюблений чай. Дуже чекаю».

​— НІ! — вихлипнула Лера. Вона знала: якщо мама приїде і подивиться в це дзеркало, істота затягне і її. У задзеркаллі вже стояли десятки тіней — колишні мешканці цієї квартири, чиї обличчя стерлися, перетворившись на сірий туман. Вони простягали до Лери свої прозорі руки, шепочучи:

— Дай їй це зробити... Тільки так ми зможемо вийти... Хтось має посісти наше місце...

​Один із тіней — старий чоловік у залишках піджака — схопив Леру за плече. Його дотик обпік холодом.

— Ти бачиш? — він указав на зворотний бік трюмо. Там, де в реальному світі було дерево, тут пульсувало темне, чорне серце, обплетене скляними нитками. Воно качало не кров, а рідку ртуть. — Це вузол. Якщо розбити його — дзеркало лусне. Але ти назавжди залишишся осколком. Ти ніколи не станеш цілою.

​Лера подивилася на монстра. Той уже поклав телефон і почав повільно розчісувати «своє» нове волосся, наспівуючи мелодію, яку Лері колись співала мама. Це було останньою краплею.

​Лера схопила важку металеву раму від іншого розбитого дзеркала, що валялося в темряві задзеркалля.

— Краще бути осколком, ніж бачити, як ти нищиш моє життя! — закричала вона.

​Вона з усієї сили вдарила по пульсуючому чорному серцю. Почувся звук, від якого, здавалося, розкололося саме небо. Скляні нитки почали лопатися з дзвоном, що переходив у ультразвук.

​У реальній спальні дзеркало трюмо вкрилося павутиною тріщин. Істота в халаті Лери раптом завмерла. Її обличчя почало «тікати», розмиватися, як акварель під дощем. Вона схопилася за горло, намагаючись втримати вкрадену подобу, але було пізно.