Розділ 10 . Рейс у нікуди

Все почалося з того, що Макс знайшов на старому форумі координати занедбаної залізничної гілки, яка вела вглиб лісу. Кажуть, у 1954 році там зник пасажирський потяг №502 разом із усіма людьми, і відтоді колії вважалися проклятими.

​— Аню, це буде найкращий репортаж для мого блогу! — Макс перевірив ліхтарик. — Ми просто сфотографуємо іржавий локомотив і підемо.

​Вони прийшли на перон станції «Забута» рівно о півночі. Станція виглядала жахливо: годинник на стіні зупинився на 12:05, а касові віконця були забиті дошками, що нагадували хрести. Раптом повітря здригнулося від низького, гучного гудку.

​— Цього не може бути... — прошепотіла Аня. — Ці рейки іржаві, вони не витримають ваги!

​Але з туману, повільно і безшумно, випливав велетенський чорний паровоз. Від нього не йшов дим — навколо нього вився холодний сивий пар. Вікна вагонів світилися тьмяним жовтим світлом, а за склом було видно силуети пасажирів у капелюхах та пальтах моди минулого століття. Вони сиділи нерухомо, як воскові фігури.

​Потяг зупинився. Двері останнього вагона зі скрипом відчинилися. На перон вийшов провідник у синій формі. Замість обличчя в нього була лише порожнеча під кашкетом, а в руках він тримав старий металевий ліхтар, що горів синім полум’ям.

​— Ваші квитки? — пролунав голос, що нагадував шелест сухого листя на металі.

​Макс, наче під гіпнозом, зробив крок до вагона. У його руці раптом з'явився старий папірець — справжній квиток на потяг №502, датований 1954 роком.

​— Максе, стій! — закричала Аня, намагаючись вхопити його за куртку.

​Але з вагона визирнула дівчинка в білій сукні. Вона тримала в руках ляльку і мовчки простягнула Максу руку. Її пальці були прозорими, крізь них було видно іржаві поручні потяга.

Макс зробив крок на підніжку, і метал під його підошвою відгукнувся не скреготом, а вологим хлюпанням. Він озирнувся на Аню, але його очі були скляними, порожніми.

​— Тут так тихо, Аню... — прошепотів він, і з його рота вирвалася хмара густого чорного пилу.

​Аня схопила його за руку, намагаючись стягнути вниз, але двері вагона зачинилися з таким звуком, ніби захлопнулася кришка труни. Потяг рушив. Без вібрації, без стукоту коліс — він просто ковзав крізь ліс, що на очах перетворювався на цвинтар велетенських, гнилих дерев.

​Аня припала до скла дверей. Всередині вагона пасажири почали повільно повертати голови в їхній бік. Це не були люди. Під капелюхами та вуалями замість облич були розчавлені черепи, забиті сухою травою та іржавими цвяхами. Їхній одяг не просто був старим — він зрісся з їхньою мертвою шкірою.

​Провідник підняв свій ліхтар. Синє полум’я висвітлило стіни вагона, і Аня з жахом побачила, що вони оббиті не тканиною, а справжньою людською шкірою, на якій все ще було видно татуювання та шрами.

​— Потяг №502 не перевозить пасажирів, — прохрипів провідник, і з його порожнього рота випав живий залізничний костиль. — Він збирає запчастини.

​Він вказав на Макса. Хлопець почав кричати, але звуку не було. Його пальці почали ставати прозорими, а залізо вагона — підлога, стіни, поручні — почало всмоктувати його в себе. Метал проходив крізь його тіло, замінюючи кістки іржавими прутами.

​— Максе! — Аня почала бити кулаками у скло, але воно стало м’яким і липким, як смола, затискаючи її руки.

​Раптом дівчинка в білій сукні, що стояла в кінці вагона, підійшла ближче. Вона підняла свою ляльку, і Аня впізнала в ній... себе. На ляльці був той самий одяг, та сама зачіска, а замість очей були пришиті два старі ґудзики з форми залізничника.

​— Тобі не потрібен квиток, — прошепотіла дівчинка, і її челюсть відвалилася, оголюючи нескінченну чорну прірву. — Тобі потрібна заміна. Один залишається в металі, інший — у ляльці.

​Потяг почав набирати швидкість, виходячи на міст над прірвою, якої не було на карті. Внизу, у темряві, світилися тисячі таких самих синіх ліхтарів.

Потяг влетів у тунель, де стіни були викладені не каменем, а тисячами черевиків тих, хто колись намагався втекти з рейок. Світло синього ліхтаря провідника вихоплювало з темряви обличчя пасажирів, які почали повільно підводитися зі своїх місць. Їхні суглоби рипіли, як незмазані дверні петлі, а з порожніх очниць витікала густа залізнична олива.

​— Максе! — закричала Аня, бачачи, як металеві шпильки вагона проростають крізь шкіру його передпліч, приковуючи хлопця до стіни. Він уже не міг кричати — його язик перетворився на шматок іржавого свинцю.

​Аня кинулася в кінець вагона. Там, над дверима машиніста, вона побачила Стоп-кран. Але це не була залізна ручка. Зі стелі звисав оголений людський хребет, хребці якого були з’єднані іржавим дротом. Він усе ще пульсував слабким, болісним життям.

​— Зупини його... — прошепотіла дівчинка з ґудзиковими очима, підходячи ближче. — Але пам’ятай: потяг №502 живиться рухом. Якщо рух зупиниться, він забере те, що тримає його при житті.

​Провідник почав піднімати свій ліхтар, і тінь від нього на стіні вагона перетворилася на велетенські пазурі. Пасажири вже оточили Аню, простягаючи до неї свої кістляві руки, обмотані брудними бинтами.

​Аня схопилася за «стоп-кран». Він був гарячим і липким. Вона відчула, як через її пальці проходить передсмертна судорога попереднього машиніста.

​— Відпусти... — прохрипів голос із вентиляції. — Буде гірше...

​Але Аня заплющила очі й з усієї сили смикнула хребет донизу. Пролунав жахливий хрускіт. Потяг видав такий пронизливий гудок, що в Ані з вух потекла кров. Вагони почали деформуватися, стискатися, наче велетенська залізна змія в агонії.

​Пасажири розсипалися на іржавий пил, а Макс випав зі стіни на підлогу, випльовуючи чорні цвяхи.

​— Біжимо! — Аня схопила його за комір і виштовхнула крізь двері, які розплавилися, ставши схожими на розірвану плоть.

​Вони вивалилися на насип. Потяг №502 не зупинився повністю — він почав розчинятися в тумані, залишаючи за собою лише запах горілого м’яса та мазуту. Останнім, що побачила Аня, було обличчя провідника в задньому вікні. Тепер під кашкетом у нього було її обличчя. Воно посміхалося.